Дерев'янченко Олеся Володимирівна, викладачка Буринського міського ліцею №1 імені В. М. Кравченка

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Початок війни застав нас у м. Буринь Сумської області, о 4.50 дуже страшний дзвінок адміністрації нас розбудив. Сказали вмикати сирени (чоловік працює в ліцеї). Потім були жахливі вибухи біля річки, а далі танки. Але на роботу ми мали ходити, бо потрібно було годувати двох дітей. Перші дні ми сиділи у підвалі, але коли старша доця захворіла вирішили не ходити. Бо ліків у місті було обмаль, добре, що волонтери допомагали.

Далі були танки, вони заходили один за одним і їх було не злічити. 

Та тоді я, ми не хотіли вірити , що до нас несподівано зайшли вороги, які не бажали нам «щастя». Йшли ешелони військової техніки, у місті працював лише хлібзавод та пару магазинів.

Ще раз говорю добре, що були волонтери. Зиму ми пережили, ходили до садочку за гуманітарною, під звуки літаків ворожих, та танків, де були люди не нашої національності. Вони йшли день та ніч не зупиняючись, а ми затамувавши подих вірили, що лише два-чотири тижні.

Та ні через місяць танки повертаючи з Києва йшли прибравши з собою собачі будки, килими, домашню птицю, та ще багато іншого доброго з України. Ті люди, які були на броньованій техніці не дуже добре на нас дивились і ми намагалися не виходити з будинків поки «оркостанці» не вийдуть. Виходячи були попереджальні вистріли, вони говорили, як би ми їх зупиняли, від нашого б містечка не залишилось живого місця, а в місті лише старі і малі, тому кожен боявся за своє життя. Терпіли і дихали. Сказати, що було страшно - , то нічого не сказати. І що саме нам тоді допомогло, то я думаю що молитва…Молилися щодня всі сім’єю.

Коли вже наші заходили в місто, ми їм виносили пиріжки і радісно вітали,

та ми не знали що це все так довго буде на довгі три, чотири… Я дуже хочу миру , бо наші діти мають жити в мирній, Незалежній та процвітаючій країні. Руїни ми відбудуємо, а от той цвіт нації не повернемо! Царство Небесне вам дорогі та вічний спокій…Спочивайте з миром.

Я сподіваюся що буде перемога, хоча в це важко зараз повірити.  

В Україні простим людям з кожним днем все важче й важче – виживати. Саме виживати, бо ціни неймовірні, одяг – лише гуманітарка.

А працювати дистанційно це дуже важко, та ще й слухаємо кожен день де летить та що летить (бо працюємо із школ)… Будь ласка Світе допоможи нам, бо якщо не буде нас-то й не буде й вас…