Ракітіна Христина, 10 клас, Кам’янський заклад загальної середньої освіти – заклад дошкільної освіти Тростянецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мірошниченко Лідія Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Подія, яка змінила все... Про що можна так сказати? Дехто подумає: про зустріч із коханим, хтось – про нещасний випадок або переїзд. Я б, можливо, і не задумалася про це, якби не день, який справді перевернув мій світ з ніг на голову.

Перші тижні я не могла повністю усвідомити, що почалася війна.

Вибухи та руйнування здавалися чимось нереальним, наче декорація фільму жахів, у якому я не можу нічого змінити. Свідомість ніби відмовлялася приймати нову реальність. Але вона настала. Розуміння прийшло тоді, коли я побачила зруйнований дім знайомої людини, – у душі щось обірвалося. У серці оселилися тривога й відчай.

Я почала помічати дрібниці, яких раніше не бачила: як зимовий вітер колише сухі гілочки бузку під моїм вікном, як ранковий іній осідає на кущах квітів у нашому саду, як на свіжому снігу у дворі з’являються дрібні сліди пташок, і як у повітрі раптом виринає свіжий аромат хліба. 

Того самого, якого так хотілося і який під час окупації привозив сільський голова Студінський Микола Вікторович із сусідньої громади, ризикуючи життям під обстрілами, а потім його ділили на кожен двір, аби хоч якось підтримати тих, хто залишався вдома.

Я відчувала якесь особливе тепло в сонячному промені, що пробивався крізь морозне вікно, тепло маминої руки, що ніжно стискала мою, і присутність моєї сестри-двійняшки, яка сиділа поруч, така близька й рідна. Війна навчила мене бачити життя – у простому, щоденному, справжньому.

Я стала насторожено озиратися на кожен звук, схожий на вибух. Навчилася бути обережною, стримувати страх на людях, але не ховати доброти – навпаки, цінувати її ще більше. Я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи можна залишатися людиною: підтримати словом, поділитися куснем хліба, допомогти комусь, навіть коли здається, що нічого не залишилося.

Ми всі змінилися – і я теж. Війна не лише відібрала спокій, а й загартувала серце. Вона навчила мене бути сильною, навіть коли сльози підступають до очей. Бути доброю – попри біль. Вірити – попри страх. Жити – попри війну.

Моє звичне життя змінилося. Довелося перейти на самонавчання, бо я не ходила в школу. Ми з сестричкою мали можливість виходити лише тоді, коли не було загрози обстрілів. Інколи прогулювалися до парку – мовчки, наче боялися когось потривожити. Трималися за руки, слухали природу й мріяли про мир. У ці хвилини я відчувала, як важливо цінувати тишу.

Усе це було б набагато важче без наших людей. Кам’янчани своєю єдністю та надією піднімали дух. Це мої односельці збирали посилки військовим, плели маскувальні сітки, варили обіди для ТРО, приймали у своїх домівках військових – це й була Україна.

А ті сміливі сум’яни, мої земляки, які, дізнавшись про напад рашистів, не стали чекати порятунку, а згуртувалися, щоб боронити свій край, стали справжнім прикладом мужності й патріотизму.

Хтось узяв до рук зброю, хтось організував волонтерські штаби (у нашому селі такий штаб очолила Альона Куліш, і сьогодні мої односельці збирають усе необхідне для забезпечення фронту), хтось – евакуацію людей і тварин, а хтось – просто тримався поруч, підставляючи плече тим, хто слабший (родина Кулик Алли та Володимира безкоштовно привозила молоко для немічних, що перебували в Будинку престарілих). Сумщина тоді не скорилася – вона вистояла і стала символом незламного духу України.

Я пам'ятаю час, коли в магазини не привозили продукти. Ми їли те, що залишалося вдома. Тоді нас рятували волонтери. Вони переносили все необхідне через міст за кілька кілометрів від села, а потім, часто під обстрілами, доставляли допомогу. Вони ж вивозили людей до безпечніших місць. Саме тоді я повірила в нашу націю.

Найскладніше, певно, було залишатися без зв'язку. Коли не можеш зателефонувати рідним і запитати, чи вони живі. Без новин із зовнішнього світу неможливо було сидіти спокійно. Як живе окупований Тростянець? Чи не прийдуть завтра чужинці в наш дім, адже ми зовсім поруч? Ці запитання висіли в повітрі, навіюючи страх.

У такому стані, тривожному й гнітючому, минув час окупації. Нас звільнила 93-тя бригада «Холодний Яр». З’явилася надія, що рашистів швидко поженуть з рідної землі, та цього не сталося.

Минув рік, потім другий, третій… Люди поступово вчилися жити по-новому, і я теж (Та чи можна до цього звикнути? Зараз, коли пишу ці рядки, страшний рев «шахеда» розриває тишу, і в серці все стискається від жаху). Змінювалися мої захоплення, мрії та друзі, і з кожним місяцем я була все далі від того самого дня – дня, що змінив усе...

Період війни припав на час мого дорослішання, і це вплинуло на мене як особистість. Моє ставлення до оточення, цілі на майбутнє формувалися в атмосфері випробувань, але з почуттям єдності з народом. Я навчилася бачити в людях головне – добро, підтримку, щирість.

Я люблю український народ, наш патріотизм і культуру. І зараз, після пережитого, вірю, що Україна відновиться, наші люди повернуться, і ми побудуємо своє майбутнє. Усе вже точно не буде так, як раніше, бо є події, що справді змінюють усе, але я буду сподіватися на краще, адже знаю, що таке велика сила допомоги. Вірю, що там, де є народ, є незламність. Там, де є підтримка, –  є життя. Там, де є любов до своєї землі, –  є майбутнє.