Троян Інна, вчитель, Барвінківський ліцей № 3 Барвінківської міської територіальної громади Ізюмського району Харківської області 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Доброго дня всім! Мене звати Інна Василівна, я працюю асистентом вчителя в Барвінківському ліцеї №3 Барвінківської міської територіальної громади Ізюмського  району Харківської області. Також я класний керівник у 8 класі.

Своїх діток я прийняла під своє крило, таких маленьких п’ятачків у 2021 році. Скільки заходів, виховних годин ми з ними провели! А скільки було планів і в один момент все зникло!

24 лютого 2022 року зранку директор написала в  шкільній групі, що  на роботу не потрібно виходити, також повідомити усіх батьків дітей. Розпочалася війна! Це було щось нереальне і ненормальне! В один момент життя поділилося до і після.

Мені телефонували батьки та діти, запитували,  що відбувається і що буде далі. Всі ми вірили, що зовсім скоро все це завершиться, це було, як страшний сон. Всі вірили, що всі прокинемося завтра, а все це жахіття нам наснилося. Але це був тільки початок, страшний початок.

Скоро наш колектив згуртувався  і почав дружно працювати. В місті виникли проблеми з хлібом і наші вчителі почали випікати смачний домашній хліб для шпиталю та потребуючих жителів мікрорайону. В ліцей почали приходити навіть собаки і коти, бо в ньому цілодобово смачно пахло. Кожен тут знаходив розраду, підтримку, гарячий чай і хліб. Наш ліцей перетворився у волонтерський місцевий осередок спілкування та новин. Всі ми були, як одна родина. Місцеві жителі приносили також свою випічку, концервацію, теплі речі для військових та потребуючих людей. В спортзалі почали плести захисні сітки, кікімори. Коли зустрічалися всім колективом, завжди мимоволі  щиро  обіймалися , а коли займалися справою починали співати.

Раніше, до війни, в ліцеї часто проводили концерти, вечорниці. На них обов’язково лунали пісні, але найбільшої душевності пісні набули тоді, в березні 2022 року.

В квітні 2022 року знаходитися в ліцеї стало небезпечно, бо в місті почастішали вибухи і ми перестали зустрічатися. Цей період став найважчим для нашого колективу, бо всі ми чекали закінчення цього жахіття і зустрічі у рідних стінах. Багато колег виїхало до безпечних територій, хтось залишався, але ми всі підтримували зв’язок.

Коли дозволила безпекова ситуація, наш колектив знову зустрівся. Звісно, не весь, але більша його частина.

Життя багатьох змінилося кординально. Хтось виїхав назавжди, хтось повернувся. Зараз, життя триває в рідних стінах. Знову пахне домашнім хлібом, плетуться захисні сітки. Місцеві котики та собачки знають, де завжди вони отримають їжу. Життя йде, зовсім не таке, як раніше, але воно є. Є надія  і це саме головне, бо життя без неї втрачає сенс!