Завдяки товариському характеру Людмила Михайлівна лишається оптимісткою. Вона покинула рідне місто, щоб не збожеволіти від обстрілів, і прихистила друзів у своєму безпечному будинку. Усім, що мала, ділилася з іншими людьми. Сподівається після війни побачитися зі своїми дітьми.

До війни я була вже пенсіонерка. Жила у Торецьку, там же, де народилася. Могла до дітей з'їздити, вони живуть далеко. А зараз не можу через карантин і все інше, та й вік... Добре, що друзі є, спілкуємося, це прикрашає життя.

На початку війни було страшно. Я чула, як міст висадили в повітря, як падали якісь ракети на наше місто і люди присідали, і я теж. Того дня, коли визволяли Торецьк і йшов страшний бій, мене тут не було. Я була вже в районі, і до мене приїхало дуже багато друзів та знайомих з цієї небезпечної території, де ми всі раніше жили.

Якось на початку війни їхала я у маршрутці. Як під'їхали до шахти – почули вибухи десь поруч. Водій з переляку зупинився, люди не зрозуміють, що робити. Хтось вискочив, а куди тікати? Інші стали кричати: «Що ти стоїш, давай їдь!». Це було дуже страшно, бо розриви були зовсім поряд, і це дуже голосно звучало.

Якось бачила, як у нашому районі дев'ятиповерхівку розбили і як потрапила така велика гільза в раму скла на третьому поверсі у сусідів. Ну, і затрималася між шибками. А з 2015 року я частіше проводжу час у Лиманському районі, там не стріляють.

«Там, де немає війни, люди живуть іншим життям»

Виїхала я у 2014 році влітку, приїжджала до Торецька періодично. Послухаю ці вибухи, бахання і знову їду. Тепер я стала більше жити в Лиманському районі, бо там спокійніше, там я почуваюся краще, менше нервуюсь і боюся. Там спокій та тиша, люди живуть своїм життям, не обговорюючи вибухи… куди полетіло, звідки прилетіло, що сталося.

У Торецьку квартира в мене залишилася, я комуналку оплачую, а в Лиманському живу в будинку, там мені треба купити дрова, щоб піч топити. Отак і живу, витрати мої взимку збільшуються набагато.

Коли мені виповнилося 65 років, я отримувала допомогу від Ріната Ахметова. Ще один раз, на мою думку, це був Червоний Хрест, були такі коробки два роки тому. Мені допомагали – і я допомагала, кому могла. Якщо в мене було щось і мені вистачало, я віддавала своїм друзям, у кого цього не було. Молодь, яка втратила роботу, з маленькими дітьми. Ділилася з ними та з молодшою ​​сестрою, і сама користувалася борошном, олією, макаронами та гречкою. Все, що було там, використовувала і ділилася завжди, тому що поряд були люди, які більше потребували.

Мрію, щоб закінчилася війна, щоб цей карантин скінчився. Ще я мрію подорожувати хоч трохи, поки у мене в цьому житті є час. Хочу поїхати до старшої доньки, онуки, до друзів, які чекають. Оце мої мрії. Дасть Бог, збудуться.