Війна почалася шоком. Через чотири дні до нашого села зайшли росіяни й ДНРівці. Я прожив з ними два місяці, а потім виїхав у Дніпропетровську область, в Грушівку.

Було багато постів, щоб проїхати до Давидова Броду. У мене мати лежача, ми разом з нею виїхали, а тепер вже повернулись назад. Потихеньку зараз обробляємо землю, живем потихеньку. 

Світло нам зробили, воду ми самі робили. В селі немає ні магазину, ні автобусу - немає нічого. Людей дуже мало, одні пенсіонери. Хати зруйновані. Хоч ми дружні, але все на самоплив йде. Є й пограбування. 

На полях дуже багато мін, тому під час роботи дивимося поперед трактора. Якщо знайшли – солдатів гукаємо, а щось і самі підривали. Розмінували майже всю землю тракторами. У нас, крім цього, заробітку немає більше ніякого. У нас навіть магазину нема ніякого, тільки лавка приїжджає раз чи два на тиждень. Немає ніякої перспективи. Щоб доїхати до траси, потрібно 40 хвилин. Так само і землею займатися: як виросте щось, то ніхто не хоче по нього їхати: мало того що стріляють, так ще й дороги немає. 

Не можу уявити, коли війна може закінчитися. Напевно, нескоро. Миру хочеться найбільше. Можна не мати ні дороги, ні магазину, тільки щоб не стріляли, не гавкали і не вбивали односельців.