Сім’я вчителів з Авдіївки залишилась без майна і без житла, яке знищене разом із містом  

Мені 67 років. Я вчитель за освітою і продовжую працювати зараз викладачем математики і фізики в Авдіївській школі. 24 лютого я отримала ранній несподіваний дзвінок від своїх синів з Києва - вони мені сповістили трагічну новину. В Авдіївці відносно було тихо, а Київ вже тоді відчув російські авіаудари. Я довго не могла в це повірити. Для мене це була несподіванка, розпач, страх і горе одночасно.

Воду нам перебили, Донецька станція не працювала ще з середини лютого. Ми отримували воду на насосних станціях, свердловинах, які були з 2014 року. Ми ходили з сусідами і набирали в спеціальний посуд, який підіймали на шостий поверх, поки було світло. Потім довелось ходити пішки. Мені, як людині літній, було  складно. 

З нестачею продуктів я не стикалась - у нас були запаси, ще й своєчасно видавали гуманітарну допомогу. Коли я переїхала до Києва, то з березня по травень працювала в гуманітарному штабі-складі Фонду Ріната Ахметова, тому персональну допомогу також отримувала. 

Я виїхала з Авдіївки, зібравшись швидко. Зібрала у дві невеличкі дорожні сумки документи, ліки - найнеобхідніше. Спочатку я свою улюблену кішку залишила на сусідку, яка мені сказала: «Ти ж їдеш на місць-два,  я буду приглядати за твоєю кішкою». Це було під час відпустки, тому ми вважали, що і цей від’їзд не буде довгим. 

Пізніше вже через волонтерів я отримувала ноутбук для роботи і кішку – все, що могло вміститись на два посадочних місця, і волонтери могли перевезти.

Це – зовсім нічого в порівнянні з тим, що залишилось вдома: техніка, меблі, фотографії, книги. Усе, що було в нашій сім’ї вчителів, залишилось там, і тепер втрачено разом з усім містом. Розбиті школи, дороги - все те, що робилось роками. 

Війна вплинула на нас емоційно, фізично, морально. Для нашої сім’ї це дуже трагічна історія. Ми тепер разом: два сини зі своїми дітьми, дружинами і я. Довго вони мене переманювали до себе, а я трималась до останнього, бо в мене була школа, робота, учні – мої випускники. В Авдіївці залишились не тільки спогади, а й минуле: могили чоловіка, брата, багато чого. 

Невістка була з двома маленькими онучками за кордоном. Це було також дуже складно. Тепер вони повернулись, і ми всі разом. Для нас це нова хвиля відносин - більш теплих, дружніх. Для молоді це випробування, яке потрібно пройти і стати сильнішими. 

Майбутнє бачу мирним. Дуже складно буде відновити економічну державу без нашого Донбасу. Дуже складно території не те що віддати, а забути про них і не повернутись. Для молоді, для онуків, для дітей я бажаю найшвидшого миру і перемоги. Щоб були сприятливі умови для їхнього повернення тих українців, що виїхали за кордон, для їхньої освіти, для розбудови держави. Я розумію, що це нешвидко робиться. Дуже хотілось мені хоч би початок цієї відбудови побачити. Я недавно їздила на батьківщину – місце народження свого, в Слов’янськ і дивилась, як іде відбудова міста. Хотілось, щоб така відбудова була і в нашій Авдіївці.