Мені 33 роки, мешкав в місті Вугледарі. Я інвалід другої групи. В перший день війни ми дома, в квартирі були. Я на четвертому поверсі жив. Спочатку світла не було, потім почали стріляти по домах, і ми пів року сиділи в підвалі. З березня сиділи без світла, води, газу. Потім перестали привозити гуманітарку, і довелося виїхати. 

Був приліт у квартиру, будинок горів. Розбили повністю все, дім непридатний для життя. Я з матір’ю виїхав. Сестра з племінницею виїхали раніше в Германію.

Стріляють куди попало, навіть туди, де немає військових. Стріляють по всіх домах, квартирах.

Ми знайшли перевізника і виїхали від підвалу, де були. Він нас довіз в місто Суми. Їхали нормально, ще не дуже стріляли. Дороги були відкриті, можна було виїхати, а зараз не випускають нікого.

Поки не стріляють і тихо, то немає стресу. А коли стріляють, починаєш згадувати все - і починаються нерви.

Я думаю, війна закінчиться не скоро. Мені здається, що комусь вона вигідна, це моя думка. Яке у нас може бути майбутнє, коли ми вимушені жити в чужій квартирі? Речей немає, платити нема чим за квартиру. Виїхали без нічого, немає ні тарілок, виделок. Яке може бути майбутнє?