З першого дня війни нам страшно, бо бахкали по декілька разів. Будинків пошкоджено у нас багато, ще й дитячий будинок. Розбили нам гараж, машину. Осколок потрапив у квартиру і вибило вікна. Найбільше шокувало те, що мирних людей вбивають. 

Аптеки закрились, воду підвозили. Коли ми набирали воду, бахкали з усієї сили, і ми тікали в під'їзди, ховались. Шибки вилетіли, і це страшно. Дякувати нашим підприємцям, вони привозили хліб і продукти. Гуманітарку ми отримували два рази. 

Дякувати хлопцям, які їздили на роботу, і ми з ними виїхали. Що нам потрібно було саме необхідне, те ми забрали, а так - залишили все, що роками наживалось. Приїхали до дочки. Там ще є онучка і онук, у онука - вагітна дружина. Живемо сім чоловік в одній квартирі, це важко. 

Хочемо додому. В Запоріжжі також бахкають. У мене цукровий діабет, у чоловіка хворе серце, в нього кардіостимулятор стоїть. Мені 71 рік, а чоловіку 75 років. Ми гасаємо по Запоріжжю і отримуємо «гуманітарки».  

Наш син помер, а ми на кладовище до нього не можемо дійти, тому що там бахкають і бахкають. Недавно дзвонила в Степногірськ. Там будинки розбиті. 

Як повертатись і що робити? Немає води, на четвертому поверсі, а нам у нашому віці тягати цю воду на четвертий поверх – це жах. 

Внучка сказала: «Бабусю, на мій день народження не буде війни». У неї день народження 28 листопада. Хочеться вірити, щоб так сталось. Хочеться миру для всіх людей на землі.