Попри те, що на їх вулицю часто прилітали снаряди, Олена з чоловіком вирішили залишитись вдома, щоб допомагати українським військовим

Ми мешкали в селі Лимани. Десь о п’ятій ранку я почула вибух і чомусь відразу подумала, що це війна. Вибігла з двору. Потім стою і думаю: «А куди я біжу?» Ми були вдома, не виїздили, підтримували армію. Мені 67 років, а чоловікові 71 рік. 

У нас не було бажання виїжджати, бо поряд стояла наша армія, і ми підтримували хлопців. Як ми могли їх покинути в той момент? Щоб їх тут добили? Ми живемо на межі з Херсонською областю, і не могли покинути нашу армію і просто втекти від війни. 

Найбільші труднощі в тому, що в нас крайня вулиця в селі, і її дуже пошкодило. Розбило наші хати, сараї. Сусід загинув на вулиці, навпроти нас. Мій брат двоюрідний загинув на роботі на заводі - його вбило уламком. А зараз важко, бо дуже підняли ціни на будівельні матеріали, на продукти. Ми дуже вдячні допомозі з Європи. Тримаємось. Потрошку відбудовуємося. Нам дають допомогу продовольчу, нас не покинули – так само, як ми не покинули свою Україну. 

Мене особисто шокує одне: за що вони на нас напали? За що вони вбивають нас, наших дітей, нашу Україну бомблять? 

Приємно було, коли наша армія дякувала нам. Ми старались, готували. Наші люди з села давали продукти, і ми з родичкою готували солдатам і їх проводжали. Вони нам дякували - наші діти, як я їх називала. 

У нас тут поруч балка, і сюди заїхав наш танк. Я кричу чоловікові: «Вітю, вийди, танк їде!» Ми бачимо, що він їде по балці, а там далі - болото. І я чоловікові кричу: «Вітю, зупини хлопців, бо потонуть!». Мене тоді питали: «А ви не думали, що це можуть бути рашисти?» Ні, я не думала, тому що наші хлопці, які жили в нас, говорили, що ворогів у Лимани не пропустять і Миколаїв не віддадуть. Ми вірили у свою армію.

Наші рідні пішли на той світ. Брата двоюрідного вбило на війні, сестра двоюрідна померла від серцевого нападу. Звісно, здоров'я війна забрала, тому що від цих неприємностей - самі лише нерви. 

Все, що ми заробили за своє життя, окупанти порозбивали, зруйнували. Але нам допомагали люди, і ми трішки відновилися - живемо вдома, нікуди не їдемо.  

Якби війна просто зараз закінчилась, ми були б дуже раді. Хочеться, щоб ті рашисти прийшли до пам'яті й подивились зі сторони не те, що вони роблять. У мене одне питання: навіщо вони це роблять?

Я мрію сьогодні про одне: щоб закінчилась війна, щоб наші діти перестали гинути, і щоб ми свою старість доживали в мирній і квітучій країні. Це моє єдине бажання.