Моя дочка прийшла і сказала: «Мамо, війна». У мене все всередині обірвалось, але я не плакала, бо не маю такої звички. Ми стали жити у війні. Почались обстріли. Нам вимкнули газ, воду, світло. Неможливо було ні чаю собі нагріти, ні їсти зварити. Донька ходила по місту шукати їжу. Магазини всі зачинилися, але вона приносила додому продукти і дуже мужньо поводилася. Я весь час дома сиділа, бо я тоді погано ходила і нічого не могла зробити. 

Коли летіли снаряди повз вікна – і вікна випадали, шибки сипались. Це було недобре. Але найгірше, що було тоді, – це побутові неприємності: коли холодно, коли не можеш помитись, чаю нагріти.

Ми поїхали з друзями в напрямку Чернівців і зупинялись у релігійних центрах. Моя дочка там має друзів. Вона відвідувала всі заклади релігійні, співала там. І ми через кожні 300 кілометрів зупинялися. Нас годували в тих центрах, там можна було скупатися. Дуже доброзичливо ставилися. 

Ми приїхали до Чернівців. Були на блокпостах перевірки, але нічого не відбувалося страшного, просто перевірили – і поїхали далі. Бачили по дорозі розбиті машини, танки, будинки. Але мені більше за все закарбувалося в пам’яті, як ми через Маріуполь їхали. 

Місто дуже було зруйноване. І у двох місцях я побачила біля дороги на газоні трупи, накриті простирадлом. Труп, сухі квіти і свічка біля нього. Це було жахливо. Ми дійшли до такого, що вже далі нікуди. 

Починала голова йти обертом, коли вже снаряди летіли поруч. А коли обстріли були далеко, то було не страшно. Не в моєму характері впадати в паніку. Я не хотіла виїжджати, дуже не хотіла, але донька сказала, що потрібно їхати, і я підкорилася дитині. 

Моя дочка все робить для того, щоб у нас все було гаразд. У мене особисто все так, як потрібно. Трохи здоров’я мене підводить, але на майбутнє дивлюся з упевненістю, з надією. Обстановка в Києві нормалізувалася, тому все буде гаразд, я впевнена в цьому.