Жінка першою не витримала умов існування у підвалі, бо їх будинок розбили росіяни. Олег ще якийсь залишався вдома, поки прилаштував у добрі руки свою вівчарку

Коли війна настала, всі були в шоці. Не знали, що через неділю дійде війна до нас у Кам’янське, тут зупиниться, і далі нікуди не піде. На одному місці в нашому Кам’янському стріляють. Від нього вже нічого не залишилося. 

Звичайно, мені треба було з Кам’янського виїжджати. Росіяни і зараз бомблять наше село кожен день. Я не знаю, чи живе там хто і чи хоч що-небудь залишилося там відтоді, як я поїхав. Я там поранень не отримав, просто розбило кухню, дах пошкодило, у город снаряд упав. 

Ми спали у підвалі, не було світла і води. Жінка вже три місяці як поїхала до Запоріжжя, а я там ще залишався, бо в мене була гарна вівчарка, і її треба було годувати, готувати їжу. 

Коли закінчилася вода і ні на чому було варити кашу, я вирішив віддати собаку фермеру. Вона в нього до цих пір. 

Сам поїхав до жінки в Запоріжжя, тут зараз мешкаємо. Я на пенсії, жінка також. У мене дуже хороша жінка. Ми завжди з нею жили дуже добре. Вона не могла так довго сидіти в Кам’янському, ночувати у підвалі, тому поїхала раніше. Ми вижили від бомб в Кам’янському. Виживемо тут чи ні, будуть у Запоріжжі руські чи ні, але ми поки тут. Якщо почнеться в Запоріжжі, чесно кажу, я далі Кам’янського не поїду нікуди. У мене грошей і бажання нема на те.

Ми тут завдяки допомозі ООН і нашій державі, тому в нас трішки є засобів, щоб виживати. Дякуємо за допомогу. Найбільше я хочу повернутися в Кам’янське. І щоб було якесь приміщення, де я можу жити. 

Майбутнього свого в мене немає. Я щось бачив раніше, а зараз не бачу. Мені залишилось небагато, я так думаю. Ну, каще б було, якби закінчилася війна.