Я зі своєю сім’єю жив у місті Маріуполь. Працював на машинобудівному підприємстві Магма. Моя донька – працівник поліції. 

24 лютого, о четвертій годині ранку, я почув вибухи, що лунали з боку аеропорту. Пішов на роботу. Там дізнався про початок війни. Того ранку всіх співробітників розпустили по домівках. 

Ми жили у більш-менш тихому районі. У нашому приватному будинку зібралося сімнадцять чоловік Це були друзі доньки – сім’ї поліцейських, а також просто знайомі з усього міста. Найбільше людей було з Лівого берега. Ми мали запаси їжі та води. 

Після від’їзду ми дізналися, що від нашого будинку в Маріуполі залишився лише перший поверх. Другий – згорів, літня кухня - також. 

Ми виїхали двадцятого березня на трьох автомобілях. По дорозі зупинилися в селі Чернігівка Запорізької області, що неподалік від Токмака. Воно вважалося окупованим, але в ньому не було російських військових. Місцеві жителі облаштували приміщення школи так, щоб проїжджі могли там переночувати. Вони поселили нас, нагодували й навіть знайшли для нас двадцять літрів бензину. Ми були приємно вражені такою допомогою. 

У Василівці російські військові заарештували нашу доньку, а нас пропустили. Її випустили 26 квітня. Вона отримала довідку про те, що була в полоні. Зараз ми орендуємо будинок у Києві. Донька служить. 

Дуже сподіваємося, що війна закінчиться цього року.