24 лютого російська армія відразу нас окупувала. Вона поставила свої блокпости, ввела свої війська, і вже з першого дня війни ми були у повноцінній окупації. Відразу у нас зникла будь-яка організація. Я працював у сільській раді. 

24 лютого я виїхав на роботу. Було зупинено все: соціальна організація, медицина, поліції не було. Ми залишилися самі по собі. Щоб люди почували себе захищеними і не кинутими напризволяще, ми організували водопостачання: у нас була свердловина. Ми налагодили подачу електроенергії, випікання хліба, постачання продуктів. Своїми силами організували місцеву охорону, щоб не було мародерів. Їздили ночами, патрулювали, щоб люди відчували якийсь захист і підтримку. 

Після 24 лютого ми почали своїми силами вивозити людей. У нас були шкільні автобуси, інший транспорт. Ми почали домовлятися з окупаційною владою, щоб можна було потрошку вивозити людей через Мелітополь. Ми брали наших людей, потім мелітопольців, і їхали так на Запоріжжя. Звичайно, було таке, що автобуси стояли і день, і два - чекали, щоб росіяни захотіли нас пропустити. А назад із Запоріжжя ми привозили гуманітарну допомогу: ліки, продукти і товари першої необхідності. 

Російська влада у смт Кирилівка встановлювала свої порядки. Хотіли нашу сільську раду переманити на свій бік, але наш мер відмовлявся. Його забрали у Мелітополь, там його допитували, впливали на нього, щоб він із ними співпрацював, але їм це не вдалося. І так ми працювали до травня. У травні окупанти вже остаточно приїхали, забрали нашого мера, а на його місце поставили свою балакучу голову. І сказали, що хто хоче працювати, приходьте і працюйте на нову владу. Більшість людей відмовились і шукали будь-які можливості звідти виїхати. 

Влітку своїми силами я виїхав через Василівку до Запоріжжя. Було дуже важко виїжджати, тому що рашисти знущалися з людей, морально вимотували. Кого хотіли, пропускали, інших - довго тримали. Були обшуки, допити. А у Василівці перед Запоріжжям ми стояли два дні, тому що вороги нас не випускали. Врешті мені вдалося доїхати до Запоріжжя, а моя родина була у Харківській області. Потім вони виїхали у Полтаву і я до них приєднався. Восени ми переїхали до себе в Лозову. Зараз тут перебуваємо. 

Найбільше мене шокував напад росіян і їхнє ставлення до нас. До українців вони ставляться як до людей другого сорту. Рашисти хочуть знищити все українське. В окупації вони поводять себе як господарі - їм потрібен персонал, який буде обслуговувати їхні потреби.

Ще мені не сподобалось, що є українці, які за дзвінку копієчку і гуманітарку ладні перейти на їхній бік, стати колаборантами і працювати на окупаційну владу. А також багато людей наживаються на війні: спекулюють продуктами харчування, ставлять дуже високі ціни на речі першої необхідності. Шокувало, що наші люди готові заробляти на горі інших. 

До глибини душі мене зворушив наш український народ. Те, що ми так згуртувалися, так тримаємося під час цієї страшної війни. Наші військові, які на мотивації воюють, і добровольці, які пішли на фронт воювати. Наш народ непохитний, сильний, витривалий. Ми здобуваємо свою українську ідентичність, яку протягом багатьох років росія хотіла знищити. 

Я впевнений, що війна закінчиться тоді, коли не просто ми повернемо свої території до попередніх кордонів, а коли росія втратить свою силу й імперську ментальність, коли у неї не буде сил, щоб розпочати нову війну. Якщо ми тепер повністю росію не ослабимо, то через років десять-двадцять це знову повториться і доведеться воювати нашим дітям. Війна закінчиться, коли росія припинить існувати як держава. 

Своє майбутнє бачу у мирній Україні, коли наші діти не будуть знати, що таке війна, сирени і влучання. Коли ми зможемо працювати на своїй землі, розвивати нашу країну і наше суспільство. Я бажаю, щоб наша Україна була українська, щоб ми цього не соромились. Щоб ми прагнули до того, щоб Україна стала європейською країною, щоб у нас працювали закони по європейському стандарту.