Андрій Миколайович наважився виїхати з Маріуполя, коли зрозумів, що на них з дружиною й мамою чекає примусова евакуація в росію. Він забрав рідних і на пошкодженому авто поїхав у бік Запоріжжя. На блокпостах окупанти намагалися втримати біженців: розхвалювали свою владу й пропонували роботу

Ми з дружино мешкали в Маріуполі, на Лівому березі. Син живе й навчається в Харкові. Він пересидів обстріли і досі там залишається.

У перший день війни почалися обстріли нашого району. Наступного дня зникли світло й вода. Ми розтоплювали сніг і збирали дощову воду. П’ятого березня хотіли виїхати, але військові сказали, що немає «зеленого коридору» й окупанти розстрілюють тих, хто намагається виїхати. Ми залишилися в центрі міста. Жили в підвалі поліцейської академії. Там було близько 250 осіб: поліцейські та їхні сім’ї, у тому числі маленькі діти. У нас був генератор, тому ми готували на електроплитах. 

16 березня до нас прийшли російські військові. Вони перевіряли документи, наявність татуювань, синців від прикладів автоматичної зброї та характерних слідів від бронежилетів. Від них ми дізналися, що приїдуть автобуси, щоб відвезти нас до Донецька або Нікольського. Ми з дружиною й моєю мамою вирішили вибиратися своїми силами на вільні українські території. 

Було влучання в Донецький університет внутрішніх справ. Наш автомобіль був припаркований поруч з ним, тому залишився без вікон. Проте він завівся, і ми виїхали на ньому через Мангуш, Бердянськ і Василівку в Запоріжжя. На блокпостах російські військові змушували роздягатися, щоб перевірити наявність татуювань. Вони розповідали, як буде добре за їхньої влади, схиляли до співробітництва, але я ні за яких умов не пішов би на працювати на окупантів. Тим паче, що я колишній поліцейський. 

Окупанти методично, квадрат за квадратом знищували місто. Це обурювало й шокувало. Такого «звільнення» я ще в житті не бачив.

Я зрозумів, що обстріли були за графіком: о другій годині ночі, о четвертій, о шостій ранку й так далі. Ми жили на шостому поверсі. Нам все добре було чути. Вікна виходили на схід і на захід, тому, залежно від напрямку обстрілу, ми переміщалися з однієї кімнати в іншу. 

Хотілося б, щоб війна закінчилася цього року, бо дуже тягне додому. Ми маємо справу с сильним і підступним ворогом, без честі й совісті. Росіяни – брехуни, з ними не можна мати ніяких справ. Вони ведуть бойові дії забороненими методами. 

Своє майбутнє бачу лише в українському Маріуполі. Наша квартира вціліла, але поки місто не звільнять, ми туди не повернемося. Маріуполь вже не буде таким, як раніше, але відбудовувати його потрібно.