Нечипорук Кіра, 9 клас, Бериславський ліцей №3 Бериславської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Меленхович Наталія Василівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я Кіра, звичайна дівчина з Херсонщини, яка завжди мала якісь плани та мрії. Але прийшов день, який порушив їх. Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року... Я прокинулася від вибухів, у моїй пам'яті назавжди залишиться страх, сум, непорозуміння, які я тоді відчула.

Мама зі сльозами на очах сказала, що почалася війна.

Зранку мій тато поїхав до Нової Каховки на роботу, але незабаром повернувся, бо російські танки вже заполонили місто, а згодом ми дізналися, що ті танки безжалісно розстріляли родину поліцейського Олега Федька. Ця родина була однією з перших жертв на Херсонщині. Саме тоді всі і зрозуміли, хто прийшов на нашу землю.

Перший місяць війни був дуже страшним: щоденні звуки вибухів, новини, які передавали по телебаченню, переживання за рідних та близьких, пристосування до нових умов життя.

Але двадцять сьомого березня стало ще гірше: в село з населенням близько двохсот людей заїхало півторатисячне військо окупантів. От тоді і почались справжні жахи: напади на чоловіків , що служили в АТО, мародерство, викрадення людей. У розмовах з мешканцями окупанти стверджували, що ми їх чекали і що тут, на території Херсонської області, всі люди нацисти і принижують російську мову, хоча насправді це було просто безглуздо з умовою того, що ми розмовляли з ними тією ж російською мовою.

Окрім небезпеки від окупантів, великою проблемою було відсутність будь-якого зв'язку, нестача продуктів і речей першої необхідності, але односельці проявили максимум згуртованості, приходили один одному на допомогу: хтось привозив хліб для усього село, жінки ділились засобами гігієни, хтось допомагав перевести гроші в готівку, інші піклувалися про літніх людей. На усій території, яка була окупована, запровадили комендантську годину, що обмежувало можливості вільного пересування на своїй же землі. Також з часом зникло українське мовлення й український зв'язок.

У такому жаху ми прожили пів року.  А потім стався перший вибух біля мого будинку, і саме тоді мої батьки віришили виїхати в більш безпечне місце.

Ми рушили до Польщі. Оскільки не було «зелених коридорів» до України, довелося їхали через п'ять країн, однією з яких була росія. Це було насправді дуже небезпечно, з урахуванням того, що наше авто мало херсонські номери. З окупованої Херсонщини ми їхали спочатку через Крим, потім аж п'ять днів - територією країни-агресорки. Увесь час нас супроводжували зневажливі погляди росіян, але ми змогли через це пройти.

Лише на п'ятий день ми нарешті опинилися в безпеці, заїхавши на територію Європи.

Зараз ми знаходимося у Польщі, але те, що ми за кордоном не означає, що війна не впливає на нас. Часто у спогадах ми були у нашому будинку, і як же було боляче, коли дізналися, що у нього заселилися окупанти. Згодом разом з усіма українцями раділи звільненню Херсона і сподівалися, що ось нарешті настав час, коли ми зможемо повернутися додому.

Але все сталося не так, як ми сподівалися. Другого листопада дві тисячі двадцять третього року, російська ракета влучила в наш будинок. Він згорів повністю. Не залишилося нічого.

Згорів не тільки будинок, згоріли усі спогади, мрії, надії на повернення. Мої батьки вкладали в цей будинок усе своє подружнє життя, він був їх «четвертою дитиною», але в один момент ми все це втратили. Мабуть, у той день моя думка і змінилась. Якщо раніше я пов'язувала своє майбутнє з Україною, то зараз усе моє життя - це моменти. Спорт, від якого я отримую задоволення, навчання, спілкування з рідними. Я звикла радіти тому, що маю зараз. Війна зробила мене дорослішою.