Я з міста Оріхів Запорізької області. Жив разом з дітьми й онуками. Коли почалися обстріли, вони виїхали в Запоріжжя. Син ще до війни працював там. Донька поки що не знайшла роботу. Я залишився вдома. Найтяжче було звикнути жити одному. 

Російська армія щодня обстрілює наше місто.

Я не ховаюся. Вже три рази після обстрілів ремонтував дах і чотири рази забивав вікна.

Світла й газу немає. Добре, що є піч. Топлю дровами – в хаті тепло. Технічну воду набираю з колодязя, а питну волонтери привозять. Отримую гуманітарну допомогу, тому продукти є. Ліки діти передають із Запоріжжя.

Найбільше шокувала звістка про початок війни. Я свого часу воював в Афганістані. У двадцять років повернувся інвалідом. Не думав, що доведеться переживати ще одну війну. Пригнічує й те, що багато людей виїхало, і я впевнений, що мало хто з них повернеться. З усіх жителів нашої вулиці залишилися лише дідусь і бабуся. Я опікуюся ними.