Тетяна поїхала з Пологів разом з дітьми. Зараз сусіди дзвонять і розповідають, що росіяни селяться у порожні будинки, забирають там все, що заманеться, везуть додому. Після ротації приходять інші солдати і чинять те саме

Я вдова, маю двох дітей, трьох онуків: двом - по чотири роки, одному - півтора. Ми всі в Запоріжжі зараз. Орендуємо квартиру, користуємось гуманітарною допомогою. Я маю інвалідність - у мене проблеми з хребтом: часом бувають тяжкі болі, тому живу з дітьми.

Ми з Пологів. Моя квартира поки що ціла. Сьогодні сусідка сказала, що в нашому районі все ціле. Окупанти крадуть майно з порожніх будинків і відвозлять на росію. Я особисто не бачила, бо виїхала першого квітня. Але розповідали люди, які живуть неподалік від нас, що росіяни позаселялись у хати, з яких наші люди повиїжджали у березні. Потім вони все позабирали з хат і поїхали додому на ротацію. Приїжджають нові - і наново крадуть.

Окупанти заїхали до нас другого березня. Як по дорозі йшли, був бій, стались ушкодження комунікацій, тож ми з другого по 15 березня сиділи без води, світла. Добре, що хоч газ був. Але котли не працювали, тепла не було. З харчами проблеми були, бо через обстріли магазини та ринок закрились. Лікарня, правда, якось працювала.

Я ходила до місцевої кулінарії – там пекли хліб, коли світло дали. Коли стояли в черзі по хліб, я бачила побиті хати. Даху немає, вікна биті.

Отак - людина жила, купувала, будувала, а снаряд все знищів. Важко навіть бачити таке.

Дуже багато почалось попадань по хатам, з’явились жертви серед людей. Якось одна жінка пішла з дитиною на гору, щоб спіймати зв’язок і комусь подзвонити, прилетів снаряд, відірвав їм ноги. Ми з малими дітьми у той час не виходили з поргебу. Але було надто небезпечно, і ми наважились виїхати. Думали, тижня на два-три, тож у чому стояли, в тому і виїхали. Сподіваємось, що на весну вернемось. У нас завжди була дружна родина, а зараз ми стали ще ближчими. Допомагаємо один одному. Діти намагаються мене заспокоїти, що скоро поїдемо додому.