Я жив у Маріуполі з дружиною і двома дітьми. Ми з дружиною працювали на заводі імені Ілліча. До другого березня я ще їздив на завод проводити світло в бомбосховища і встановлювати обігрівачі. Потім зникла електроенергія, я залишався вдома.

Ми жили на третьому поверсі, а друзі – на дев’ятому. Вони перейшли до нас у перший день війни. Ми розмістилися вдев'ятьох у двокімнатній квартирі. 23 березня біля нашого будинку вибухнула авіабомба – у квартирі вилетіли вікна та двері. На щастя, ми не постраждали. Після того випадку ховалися в підвалі. Добре, що він був сухим і мав два виходи.

Зникло світло, вода, газ. Та найскладніше було обходитися без зв’язку. Ми не знали, що з нашими батьками, а вони – що з нами.

Воду ми набирали з криниць. Пиляли дерева на дрова. Їсти готували на мангалах. Продуктів нам вистачило. Ми завжди робили запаси на зиму.

Ми тримали дітей біля себе. Не випускали на вулицю, щоб вони не бачили руйнувань. Розмовляли з ними, пояснювали, що відбувається.

Ми виїхали разом з друзями. Рухалися навмання, аби тільки вибратися з окупації. У 23 мікрорайоні був підірваний міст. Люди намостили двері, дошки, тож ми змогли проїхати. Дорогою зустріли ще кілька сімей. Утворили колону з дев’яти автомобілів. Доїхали до Бердянська, а там приєдналися до колони автобусів і поїхали в Запоріжжя. Звідти дісталися до міста Кам’янське Дніпропетровської області. Орендуємо тут квартиру. Я влаштувався на роботу на підприємство Каметсталь. Діти навчаються дистанційно.

Наш будинок у Маріуполі напівзруйнований: після нашого від’їзду було пряме влучання. Росіяни збираються його знести. Училище і школу поряд з будинком вже розібрали.