Я з села Велика Білозірка, мені 32 роки. Живу сама з дворічною дитиною. Батьків не бачу, нікого рідних не бачу, чоловік на фронті.
24 лютого зранку мама зателефонувала і каже: «Все, почалася війна!» Ми не очікували, що окупанти так швидко до нас заїдуть, ми залишалися вдома. Але росіяни зайшли в село, і стало дуже страшно: блокпости, танки на вулицях. За дитину було страшно, тому ми зібралися і поїхали.
В Кам'янському, як переїжджали дамбу, під обстріл попали. Слава Богу, обійшлося. Нас не зачепило. Дуже раді були побачити своїх військових, навіть плакали від щастя.
Ми виїхали до Запоріжжя. Сину тоді було півтора роки, він не розумів нічого. А зараз мені дуже болить, що дитина не знає своїх рідних. Вони всі в окупації залишилися. А ми з чоловіком і дитиною виїхали, і чоловік відразу пішов в ТЦК.
Ми з рідними спілкуємося по телефону, але вони бояться виїжджати, бо треба фільтрацію проходити, і якщо щось не так то можуть посадити в тюрму.
Я просто додому хочу. Щоб всі були поруч.
