Вісім місяців окупації забрали здоров’я у Таїсії Леонідівни. Але вона не боялась окупантів і прямо казала їм, що так робити не можна

Я проживаю у Херсонській області, село Дудчани. До війни було життя нормальне, але після війни уже зовсім інше почалося. Особливо у перший день, коли зателефонували ще вночі, що стріляють, не знали, що робити й куди бігти. Я бігала по кімнаті туди-сюди, туди-сюди, а потім трішки заспокоїлася, вийшла слухати, як там стріляли. Страх був дуже великий, особливо - за дітей за внуків. 

Коли руські зайшли, ми були в селі. Якось було тяжко нікуди не йти. Потім ще й світло відключили. Вісім місяців були під окупацією. Росіяни заходили в кожну хату з автоматами. Щось шукали. 

Чоловіка четверо на вулиці водили - він показував, де що. А мене завели в дім і автоматами ширяли, все відчиняли, по шкафах кругом заглядали, паспорти перевіряли, ну потім пішли. Так неодноразово вони приходили. Страшно було коли посередині дороги БТР їде, їх багато, і заходять у кожний двір.

Ми доглядали і за одним будинком і за іншим, ну росіяни раз удерлися вночі. Ми ж там вночі не сиділи, а вдень прийшли подивилися - вони забрали картоплю. Вони там зламали двері в хату в кухню, холодильник почистили, морозильну камеру. Не знаю що вони з речей брали. Мікрохвильовку і постільне. Хоча ми перед цим забрали те, що нам сказали. Я не стрималася і пішла прямо туди до їх них і кажу: «Хіба це так можна? Сказали ж, що в цей дім не можна йти, там рожениця має приїхати». Я не побоялася їх, йшла прямо на рожон, чи це від того, що я така була уже сердита на них. 

Від цієї війни самі хвороби, страх, стрес. Я особисто на антидепресантах, у мами моєї діабет з’явився, трохи в кому не впала. Ми її відправили до сина в Марганець, але там також стріляли. Потім забрали додому через деякий час. Вона зараз вдома, ще і приключилася деменція, склероз. Ну, вже 86 років.

Як наші зайшли солдати, я цей день дуже пам’ятаю. Це так було радісно! Руські повтікали, і щось було тихо. Потім, якось у дворі стоїмо, і щось таке сильне гуде. Я присіла за хвіртку, кажу чоловікові: «Тікай, бо це щось таке недобре може бути». 

Коли машина так їде, дивимося: виходять солдати, і пов’язки жовті. Я кричу: «Наші, наші!» Побігли ми туди -  Боже, це така радість була, що і плакали, і словами не передати. Дуже були раді, ніби якийсь Бог з’явився для нас. 

У мене донька в Криму проживає, дуже хотілося б, щоб Крим був наш, але ще дуже серце болить за те що син у Москві проживає. Ну, він не воює, нічого.  Хвилююся, коли ми побачимося. Це ж не тільки у нас, це ж у багатьох людей є в росії діти і рідня. І як це так можна було поступити, щоб розділити?. 

Зараз у нас світла немає, нам привозять гуманітарку, дали нам брекети. Але оце, що стріляють… Лягаємо спати напіводягнені, і одяг висить біля кроваті або на кроваті прямо. І взуття, і документи, і свічки, і ліхтарики - все біля нас. Тільки десь щось чуємо ближче - все хватаємо і біжимо у підвал. Добре хоч, що підвал є. 

Будемо чекати перемоги. А як побачу солдатів, прямо хочу кожного обійняти. Такі молоді хлопці, і оце воюють. Це просто нестерпно, дуже шкода. 

Пішли в церкву, поставили свічки за хлопців - за здоров’я, за все. А потім пішла туди, де фотографії загиблих - у мене сльози почали заливатися, я не могла нічого побачити. Я хочу, щоб тільки якось допомагали захисникам, а ми уже якось проживемо.