Ми з Краматорська Донецької області. Було страшно. Ніхто не думав, що буде війна. Потім вже прийшло розуміння.

Шокували прильоти по Краматорську. Ми дітей бігом вивезли, а самі були вдома у Краматорську. В 2014 ми виїжджали до Харкова. 

Нам допомагали багато чим. І ліки давали і гуманітарну допомогу давали. Не можу нічого поганого сказати. 

Мій чоловік і зараз їздить повз блокпости. У нього мати в Сіверську і будинок там. Показує паспорт, телефон і проїжджає.  

З роботою тут погано. Роботи не було. Зараз я уже працюю. Чоловік пенсіонер, а я підробляю. Ми переосмислили всі свої цінності. Зараз єдине бажання - щоб закінчилась війна.

Як буде гірше, то будемо виїжджати. Зараз у квартири дали тепло. Вода і світло є, тому сидимо. Моя сестра виїхала до Луцька, то їй дуже важко. На роботу не беруть. Вона, бідна, де тільки не моталась. Квартиру там зняла, а роботу знайти не може. Ходить на співбесіди, але не беруть. Люди з інших регіонів нас не розуміють. 

Я сама з Сіверська, але живу давно у Краматорську. Мої рідні в Сіверську сиділи півтора року під обстрілами. Вони залишились без квартир, без будинків, без нічого. І зараз їх бомблять і бомблять. Коли скінчиться війна, я не знаю. Думала, що до осені вона закінчиться. Але ні кінця, ні краю немає. Якщо так довго триватиме, то не буде ні України, ні українців. Скільки хлопців гине! Не буде ні будинків, ні землі - нічого не буде. Залишиться гола земля. 

Я дітям кажу, що в Україні я майбутнього не бачу взагалі. А вони надіються і вірять, що все буде добре.