Мені 38 років. Я живу з дружиною в місті Снігурівка Миколаївської області. Восьмого березня ми опинилися в окупації. Через два дні дружина з тещою виїхали, а я залишився наглядати за будинком і господарством. 

Кілька разів після прильотів я вилазив на дах, щоб подивитися, куди влучили. 27 травня знову заліз на дах. Того ж дня росіяни забрали мене на допит. Думали, що я коригувальник вогню. Я пояснив, що дивився, куди прилетіли снаряди, щоб у разі необхідності допомогти з гасінням пожежі. Питали про Територіальну допомогу, однак я нічого не відповів їм з цього приводу. Чув, як у сусідніх камерах люди тяжко дихали. Не знаю, хто там був. 

Окупанти ходили по домівках, стріляли, грабували, забирали автомобілі.

Зі мною забрали й зятя. Нас протримали шість з половиною годин і відпустили. Окупанти сказали, що знайдуть нас і розстріляють, якщо дізнаються, що ми збрехали їм. Після того я навіть з двору не виходив. 

Я майже втратив надію на визволення нашого міста. Думав, якщо не звільнять, то на початку жовтня вибиратимусь. Був морально виснажений. Аж раптом нас в один момент звільнили. Думаю, що і війна скінчиться так само раптово.