Я навчаюсь у Запоріжжі, на канікулах була вдома у батьків. 23 лютого у батьків був ювілей весілля, ми святкували. А 24-го батько нас розбудив, сказав: «Прокидайтеся, війна». Ми зібрали речі, документи - про всяк випадок, якщо будемо виїжджати. Але було більш-менш спокійно, і ми перебували до 30 березня в селі. 2 березня заїхали росіяни і кадирівці, село вже було окуповане. 

У мене дві сестрички, одній сім років. Батьки залишилися на окупованій територій, а ми з молодшою сестричкою виїхали в Запоріжжя. Після двох обстрілів села нас вивіз друг батька. Ми проїхали 12 блокпостів. Дуже запам’яталося, як ми проїхали наш блокпост, то дихати стало спокійніше.

Труднощі є різні. Квартиру в Запорожжі зняти важко, тому що не всі хочуть переселенців. Ціни зросли на квартири. З роботою також непросто, але знайшли. Нам організації допомагають, підтримують. 

Ми були у Фонді Ріната Ахметова, де все просто: прийшов, записався і на наступний день забрав допомогу. Не потрібно стояти в черзі цілий день під сонцем. Дякуємо вам за допомогу.

Раніше до Пологів могли довезти гуманітарку, а зараз туди не пускають українську допомогу, або її перехоплюють. Колись нам показували, що росіяни видавали гуманітарну допомогу українськими продуктами.

Ми з сестрою - тут, батьки - в окупації, в селі. Морально дуже важко. Я зараз ніяких планів не будую. Чекаємо, коли закінчиться війна, і все устаткується.