Вчителька з Херсонщини пережила окупацію і дочекалась визволення села. Але життя не стало таким, як раніше. Рашисти продовжують обстрілювати мирних мешканців артилерією

Від початку війни до цього часу ми знаходимося на правому березі Херсонщини в селі Качкарівка. Не було бажання виїжджати, тому що нас ніхто ніде не чекає.

Прихід росіян – це найстрашніше. Ми взагалі нікуди з двору не виходили, у нас часто обшуки були. Вони забирали мобільні телефони, ноутбуки. Говорили, що перевірять і віддадуть, ну так їх ніхто і не повертав.

На початку повномасштабного вторгнення, звичайно, були проблеми і з їжею, і з ліками, поки не було доступу до лікарні, поки не було виїзду. Потім трішки налагодилося - рашисти почали нас випускати в аптеку і в лікарню, можна було їздити. Зараз наші нас забезпечують, часто привозять гуманітарку. Дякуємо всім, хто про нас піклується.

Ми їх чекали два тижні, тому що сусіднє село Дудчани вже звільнили, а нас - ніяк. У нас йшли такі бої страшенні, та ми вже чекали-чекали, і десь 10 листопада зайшли наші. Звичайно було боляче, тому що перед відходом рашисти дуже гатили по селу, але ми дочекалися визволення. 

Найбільші труднощі - що в нас уже рік немає світла  і води. Ми живемо, як у середньовіччі. Ми взагалі забули, що таке холодильник, бо без електрики він не працює.

Наша донька з онуками виїхали, від початку війни ми не бачилися. Зараз зв'язок є, а при рашистах і зателефонувати не могли, зв'язку не було. Спокійніше знати, що діти в безпеці.

Поки окупантів не вигонять взагалі з України, ніякого закінчення війни не може бути, треба тільки гнати їх подалі.

Чесно, хочеться заснути, прокинутися і нічого не пам'ятати, тому що надзвичайно важко було все це переживати. Навіть зараз, як все згадую, то сльози на очах. Я працюю в школі. Багато учнів моїх вже загинуло, загинули мирні жителі, і розумію, що назад вороття не буде.

По нас уже два тижні гатять з лівого берега. В неділю о сьомій ранку почали і до другої дня гатили. Багато людей в підвалах живе. 

Хочеться жити в звичайній країні, як ми жили до цього. Чому ми повинні віддавати комусь свою землю? Чому ми повинні страждати так через когось?  ми будували своє майбутнє, хотіли щось кращого, а комусь захотілось повоювати і забрати частини нашої території. Гинуть наші діти і це прикро й боляче. Це ж молоде покоління, яке повинно жити і працювати, насолоджуватися життям.