Мені тридцять років. У мене є чоловік і син. Коли почалася війна, синові було пів року. Ми жили в Харкові, у районі Салтівка. 24 лютого я з сином виїхала до моїх батьків у Лебедин Сумської області. Чоловік залишився, бо має працювати.
Ранок 24 лютого почався з телефонного дзвінка від мами. Вона прокричала, що почалася війна. Ми чули вибухи, але до останнього сподівалися на краще. Потім дізналися з інтернету про те, що відбувалося в мікрорайоні Північна Салтівка і в цілому в Україні. Було дуже страшно.
Син злякався звуків вибухів. Він тепер і грому боїться. Нещодавно був грім – син намагався заховатися за шафу й диван.
Першого ж дня ми зробили запас дитячих сумішей і води. Найтяжче було заправитися, бо на заправці були величезні черги. Дорога також була перенавантажена.
Лебедин також постраждав: росіяни скидали на нього авіабомби. Ми ховалися в підвалі під час бомбардувань.
Мене приємно здивувало те, як згуртувалися люди. Коли не було зв’язку, жителі міста передавали одне одному, коли і що завезли до магазину. Сусіди приносили моїй дитині молоко й суміші. Була колосальна підтримка.
Я мрію, щоб якнайшвидше настав мир і щоб більше ніколи не було війн, не тільки в Україні, а й в усьому світі. Хочу, щоб усі діти були щасливими і здоровими. Щоб наша країна процвітала.