Я з селища Нижні Сірогози Херсонської області. До окупації мав власну фірму, що займалася виготовленням насіння. 

18 лютого ми з дружиною поїхали на заробітки в Польщу. Про початок війни дізналися від батьків та із засобів масової інформації. Коли повернулися додому, селище вже було в окупації. Через п’ять місяців ми з дружиною виїхали в Запоріжжя, бо їй скоро народжувати, а в окупованому селищі немає відповідних умов: лікарі виїхали, ліків не вистачає. Батьки залишилися. Ми щодня на зв’язку. Я поки що не влаштувався на роботу – живемо завдяки гуманітарній допомозі й соціальним виплатам. 

Виїжджали через Василівку. Там дуже складний пропускний пункт. Ми забрали з собою двох жінок з семимісячними малюками. Довелося крутити дітям пальці, щоб вони плакали, й окупанти до нас не чіплялися та швидше пропустили. 

У Нижні Сірогози наїхало багато російських військових. Вони відібрали автомобілі, а самих мешканців селища не чіпають. Там немає бойових дій, але все рівно важко жити. Особливо складно дістати продукти. У магазини завозять товари російського виробництва. Вони несмачні й дорогі. Росіяни прирівняли гривню до рубля. Ціни піднялися в три-чотири рази. У батьків закінчуються гроші. Окупанти пропонували їм допомогу, але для цього потрібно назвати їм свої паспортні дані. Батьки не погодилися.