Мені 66 років. Я мешкав біля каналу снігурівського. Росіяни зайшли, їх було більше ста чоловік. У нас вийшла сутичка. Трохи побилися прикладом у дворі. Вони забагато розмовляли, та і я не змовчав. Мене ледь не вбили, і я відразу в село переїхав.

Я на роботі ще залишався до 20 березня. Нашим хлопцям трохи допомагав. У мене в хаті висить український прапор.

Росіяни давали по десять тисяч, але я їх не отримував, і сусідка теж. Якось виживали. У мене корова була, я роздавав молоко людям. 

Їхні звірства відразу не показували по телебаченню. А тепер показали Бучу та інші міста, де людей розстрілювали, закривали в підвалах, били. У нас тут теж забирали машини, майно. Росіяни по хатах лазили, грабували людей. 

Діти і внуки роз'їхалися по всьому світу. Одна донька вже повернулася, інша ще ні. А найменша була у Снігурівці.

В день звільнення ми вже зранку зустрічали наших хлопців тут, у селі, з прапорами. Люди раділи, кричали: «Слава Україні!» Коли росіяни тікали, то я вже з нашим прапором їздив у машині. І не побоявся, що десь може снайпер сидіти. Їх тут виловлювали по погребах уже після того, як наші зайшли.

Я хочу, щоб війна швидше закінчилася. Думаю, вже за рік це станеться. 

Хотів би бачити в майбутньому, щоб наша Україна розцвіла, і щоб люди жили в мирі, злагоді, достатку й не хворіли.