Ми з чоловіком мешкаємо у Снігурівці. У нас був єдиний син, у 2014 році загинув. Посмертно нагороджений медаллю «За відвагу». Залишився його синок, наш онук. Ми його дуже любимо. Коли загинув Сергій, то Артему було лише сім місяців. Зараз – дев'ять років. Ми з дідусем його обожнюємо. 

Коли почалася війна, я була в Снігурівці, не виїжджала. Але вже за тиждень повномасштабного вторгнення рашистів захворіла на ковід. Коли Снігурівку почали бомбити, я була в реанімації в нашій лікарні. За стінкою народжувалися маленькі хлопчики й дівчатка. Я бачила, як летів літак, щоб бомбити нашу Снігурівку, а поряд народжувалися дітки. 

17 березня чоловік мене забрав із лікарні, бо я боялася там залишатися. Доліковувалася вдома у погребі. Перші дні ми голодували. Не було хліба. Зникли світло й вода. Ми не готувалися до повномасштабного вторгнення, не думали, що прийдуть ці фашисти й таке скоять у нашому рідному місті. Але потім волонтери з Баштанки проплатили для Снігурівки хліб. Нам його привозили, і я хвора роздавала цей хліб голодним людям. А потім нас закрили, і вже волонтери не могли до нас доїхати. Пробули ми 9 місяців в окупації. Розмовляла з орками. Скажу вам свою відверту думку: це ідіоти. 

Я його питаю: «Сину, чого ти сюди прийшов?» А він каже: «Освободить вас». Питаю: «Від чого? Від хліба та світла?» І він відповідає: «Путин вас накормит». 

В окупації не було ні хліба, ні води. Ми збирали дощову. Було тяжко. У мене в господарстві були корови, я роздавала молоко сусідам. Так і виживали. Підтримували одне одного. 

У нас стріляли і день, і ніч. Ми сиділи в погребі – без світла, води, без інформації. І найбільше мене вбивало, коли вони нам казали: «Мы через две недели возьмем Николаев». 

Потім я почала ходити до сусіда - він поставив маленький телевізор, який від акумулятора вмикався. Дивилася новини. 

Шокувало, що серед українців були такі ідіоти, які перейшли на бік росіян. Це мої знайомі. Я найбільше боялася не рашистів, а цих людей, щоб не продали нас із чоловіком за крупу та тушонку. До нас приходили, робили обшук. 

Я знала, що колись росіяни прийдуть по нашу душу, і всі медалі та прапори закопала. Телефон свій розібрала і заховала, бо вони забирали і телефони, і сім-карти. Я підготувалася до їхнього приходу. 

Але вони прийшли, пошукали щось трохи, подивилися на нашу обстановку й сказали: «Мы так не живем». А я відповіла, що ми живемо не багато, ми звичайна сім'я, тримаємо корову, козу.

Найбільше я боялася, що наші ніколи не прийдуть. Нас день і ніч бомбили. Ми були на передовій лінії оборони рашистів, біля птахофабрики. У нас усе побите. Я ніколи не думала, що, проживши життя в мирній країні, застану війну. Це такий страх!

Це було 10 листопада. Я пішла до сусідів - ми годували їхніх собак, котів. Дивлюся – їде танк із жовто-блакитним прапором, а попереду йде наш військовий. Я стала на коліна і почала плакати, а потім стала цілувати його. Ми такі раді були, що нашу Снігурівку звільнили! 

Я хочу жити у вільній країні, і щоб нас не бомбили. Нам потрібен мир.

А нашу Снігурівку знову почали обстрілювати, знову в нас прильоти. Як далі жити – не знаю.