Мені 38 років. Маю чоловіка і двох дітей. Працюю бухгалтером у відділі освіти. Чоловік – пожежник. Ми мешкали в селі Покровське Нікопольського району Дніпропетровської області. 

24 лютого чоловік був на добовому чергуванні. Я збиралася на роботу, а діти – в школу і дитячий садок. Коли я дізналася з новин про початок війни, то запанікувала. Не знала, що робити. Зателефонувала чоловіку й батькам. Завісила двері й вікна. Була весь час насторожі. Той день видався довгим і важким. 

Наше село вберегло від окупації те, що перед ним підірвали міст, тому росіяни не змогли зайти. Перші пів року полиці магазинів були напівпорожні. Ми ще в перші дні насушили сухарів, запаслися ліками, свічками і бензином. 

У березні цього року ми переселилися в село Грушівка Криворізького району, що кілометрів за двадцять від Покровського. Росіяни обстрілюють Нікополь і Енергодар. Снаряди долітали й до нашого села. Тому ми вирішили вихати заради безпеки дітей і вісімдесятирічної бабусі. У Грушівці тихо. 

Ми з чоловіком щодня їздимо на роботу в Покровське. З восьмої до вісімнадцятої перебуваємо в зоні бойових дій. 

Боротись зі стресом мені допомагає робота і спілкування з сім’єю. Коли я повертаюся додому й обіймаю своїх дітей – уся тривога зникає. Удома ми не говоримо про війну. 

Сподіваюся, що до кінця 2023 року всі тимчасово окуповані території будуть звільнені. Мрію про мирне, щасливе й безпечне майбутнє в Україні.