Наталія працює з літніми людьми. Вона допомагала людям навіть в окупації – оформлювала допомогу від ООН, носила гарячі обіди під обстрілами
Мені 62 роки. Я живу в місті Берислав Херсонської області, працюю в Університеті третього віку – це своєрідна соцслужба для людей похилого віку. 24 лютого нас зібрали на роботі й сказали, що на нас напала росія і почалася війна. Я чула вибухи, ховалася у підвалі.
Я не усвідомила, що взагалі відбулося. Побачила по телевізору, що в інших містах люди роблять коктейлі Молотова. Спитала в дівчат: «А чому ми нічого не робимо?». Виявилося, що ми в окупації. Я тільки тоді дізналася, що нас захопили.
У нас магазини почали розбивати та грабувати. Я завжди піклувалась про те, щоб у мене були запаси, тому в мене було всього потроху. Перед війною я купила мішок борошна, тож пекла хліб.
Коли колаборанти організовували свою владу, ми допомагали людям - реєстрували їх на допомогу від ООН.
На роботу люди не ходили. Тільки наша організація працювала по кілька годин, поки нас ніхто не чіпав.
Я зареєструвала сотні людей. Удень записувала на папері, коли люди приходили реєструватися, а ночами через той поганенький Інтернет реєструвала в електронному вигляді, і люди отримували гроші.
Зв'язку не стало жодного, не можна було додзвонитися до рідних, до близьких. Довелося російські сімки купувати. Я довго не хотіла їх ставити у телефон, але не мала виходу – це була єдина можливість поговорити з донькою.
Я навіть не думала про те, щоб поїхати. Колони біженців розстрілювали. До того ж, я не могла кинути своїх підопічних – я ж соціальний працівник. Церква варила їсти, а ми розносили по домах гарячі обіди. Ми проводили заняття, запрошували бабусь на тренінги з психології, у нас був гурток малювання. Літні люди приходили та відволікалися від жахіть окупації.
Одного «прекрасного» дня до нас зайшли люди з автоматами і сказали: «Вы здесь больше не работаете. У вас есть 40 минут, чтоб забрать ваши личные вещи и выйти из помещения».
Через три дні нам дозволили прийти по речі. Ми прийшли та побачили обідрані стіни - вони все забрали. Висіли в кабінетах тільки портрети путіна і плакати.
Але ми продовжували працювати. Збиралися в мене вдома, хоч і було лячно, вирішували свої питання, продовжували носити гарячі обіди під обстрілами. Це не давало мені зійти з розуму у той страшний час. А коли вже наші прийшли, ми плакали навзрид від полегшення і радості.
Ми пережили страшні обстріли - у мене ворота, як друшляк. На сусідній вулиці «Гради» стріляли, повибивало в спальні вікна. Думала, що й хата розвалиться. На Новий рік у нас дуже гучно було - 20 прильотів по всьому місту. І в новорічну ніч стріляли. А другого січня на базарі вбило людину - був приліт серед білого дня. Чоловік мій приїхав додому, і я сказала, що більше не можу, треба збиратися. Ми кілька тижнів пожили в сестри, перепочили від тих страшних обстрілів і повернулись додому.
У Гуляйполі усе зруйновано: школа, училище. Педагогічний коледж такий красивий був! Нещодавно авіабомба в центр міста прилетіла, там усе побито. Але я вірю, що ми все відбудуємо, хоча на це потрібен час і гроші.
