Світлана вражена жорстокістю, з якою росіяни вбивають жінок і дітей, винищують наш народ.

Ми жили під містом Оріхів. Наш населений пункт захопили ще в перші дні війни. Зараз там усе розбивають. 11 березня ми з донькою виїхали з-під обстрілів – більше не могли там лишатись. На даний момент навіть не знаємо точно, що з нашим будинком – цю місцевість захопили і ведуть бої. Кажуть, в будинку немає ні вікон, ні дверей, і все звідти винесли.

26 лютого я працювала останню зміну на заправці. 27 лютого почали дуже стріляти навколо, а другого березня о десятій вечора по нас почали стріляти «Гради». А це удари такої сили, що падають вікна. Коли ми збирались бігти в погріб, навкруги вже було багато військових та техніки. Нам сказали, що краще звідси тікати.

Ми жили у підвалі тиждень. З нами була моя сестра з малими дітьми. Ми  думали, що воно закінчиться та повернемося по домівках. В підвалі було холодно, ми занесли туди газову плитку з балоном.

Брат мій поруч жив, в його будинок потрапив снаряд - будинку немає. У нас не було ні світла ні води, ні газу - стовпи всі лежали на землі.

Було холодно, голодно та страшно від обстрілів «Градами». У людей на очах руйнувались домівки. Моя тітка потрапила під обстріл – обгоріла, її контузило.

Моторошно від жорстокості окупантів. Вони, ніби нехристиянський народ, у якого немає дітей та жінок, відстрілюють людей, як сміття. Дуже багато у нас загинуло мирних жителів - ховалися по домівкам та по підвалам.

Наші всі люди згуртувались, зібрались в один підвал. Наші захисники – молодці. Вони підвозили нам воду, допомагали. Ми їм також допомагали. Адже не було нічого, нічого не завозили – росіяни стріляли з самого в’їзду. Туди заїхав Червоний Хрест - і їх там постріляли. Одна машина згоріла повністю, люди ледь живі втекли. Тож туди їхати ніхто не наважується,  бо всі - живі люди.

Родину нашу розкидало по світу: поїхали, хто куди міг - кого куди вивозили. Тяжко. Коли їхали з дому, ми не знали, куди подіти тварин. У нас два кота, дві собаки, а в евакуаційні автобуси тварин брати не можна було. Потім вже дозволили - то сусіди вивезли наших тваринок. Коли приїхали в Запоріжжя, там людей формували: кого - в школу, кого - в садки. Нас прихистили знайом. Ми жили на квартирі спочатку,  а потім переїхали на дачу.

Моєму батькові 64 роки, він до останнього вдома залишався. Вже потім я його забрала - мені допомогли військові. Зараз він живе з нами.

Я дуже хочу повернутися додому: в рідний дім, в рідне місто. Слідкуємо за новинами: щойно окупантів відгонять, ми повернемося. Потихеньку відбудуємо все. Головне - щоб сім’я була здорова.

Роботи тут немає. Вдома я працювала на автомийці і на заправці. Хотіла сюди перевестися на заправку, але вакансій немає. Сказали, коли буде місце вільне, викличуть.

Звичайно, важко все це пережити. Мій тато духом зовсім занепав. Я -  людина психічно сильна, але ж все одно: жила 40 років в своїй домівці, а тепер її б’ють. Я дуже боюся й переживаю за те, що буде далі. П’ятого травня поховала брата. Він хворів і служив, але прильоти його доконали.

Життя тепер зміниться у всіх людей і, напевно, це буде тяжкий вік - коли війна закінчиться. В Оріхівському районі спалили 600 гектарів зерна, яке йшло на експорт. Йде справа до голоду. Паливо дорожчає, роботи немає. Як воно буде далі? Страшно за свою дитину.

Я мрію жити у вільній Україні, і хочу жити, як до війни, хоча б наполовину - повернутися до роботи та ставати на ноги. Зараз ми всі загнані в глухий кут.