Мамонова Віка, 9 клас, Золотобалківський ліцей

"Війна. Моя історія"

24.02.2022…

Ранок українців почався не з гарних новин. Комусь рідні зателефонували, хтось прокинувся від вибухів, особливо я прокинулася від свисту ракети, яка пролітала над моїм рідним селом. Ми з батьками спочатку не зрозуміли від чого цей звук, коли включили новини зрозуміли, що почалася ВІЙНА…

Раніше я не уявляла що таке війна насправді. Для мене це були якісь дії між правлінням, але не з мирним населенням, а особливо тероризмом. Війна в двадцять першому столітті - та не можливо, думала я! Але ні, все таки це відбулося.

Перший день в селищі пройшов більш спокійно. Всі сподівалися що так і буде далі. Ми з сімʼєю вирішили нікуди не виїжджати, так як в місті було небезпечно. Тиша була недовго. Через тиждень після початку повномасштабного вторгнення, російські війська почали наближатися до місцевості на важкій техніці. Вночі ми чули як по трасі їде колона техніки.

Наступного ранку нападники приїхали на бронетранспортері до селищної ради, але й незабаром поїхали. Наступного ранку вони знову приїхали і їздили по всим вулицям села з автоматами і насильно забирали в мисливців зброю. З того часу кожен день люди потерпали й досі потерпають від вибухів. Ми з родиною спочатку ночували в погребі, так як бомбосховища в селі немає, потім ходили в берег в гаражі. Росіяни навідувалися все частіше й частіше. З часом вони провели референдум по населенню, але якось одна жіночка попросила їхній список людей які проголосували за орксію і побачила там тих людей які давно загинули. Ці нелюди ходили по кладовищі і переписували з могил дані, які типу проголосували за них. Це жах. Після всього цього ми вирішили виїхати.

Виїзд на трасу був заблокований терористами. Поля міновані. Але українці така нація, що знайде вихід з будь-якої ситуації. Люди знайшли єдину дорогу по полю якою можливо було проїхати. Ми виїхали. Їхали колоною між обстрілами, бачили згорілу техніку. В сусідньому селі на контрольованій Україні території нас зустріли Збройні Сили України. Дякую їм велике. Згадуючи свою історію війни—сироти по шкірі.

Ось так і почалося моє нове життя. На той час мені було 13, але мислила, як доросла. Взагалі не відчувала себе дитиною в той момент. Найкращі роки мого життя забирає літній, нерозумний дід, який вважає себе Богом і бореться з людьми. Зараз моє рідне село та й загалом вся Україна кожен день потерпає від обстрілів, гинуть захисники й мирне населення.

Я вдячна тим хто захищає нашу країну, наших людей, наші землі. В кожного українця зараз одна мрія—ПЕРЕМОГА. Ненависть і ганьба терористам-смертникам! Ми сильні! Слава Україні! Слава ЗСУ!