Мені 32 роки, працюю бухгалтером в сільгосппідприємстві. Війна нас застала в Дружківці Донецької області.

Прокинулися і дізналися, що війна. Страшно було. Поїхала на роботу – все було, як в тумані. Але ми ще залишилися вдома. Виїхали десь через два місяці, але потім повернулися додому. 

Коли обстріляли наше село, в цей момент моя дитина гралась на майданчику. Я цей момент запам’ятаю до кінця життя! Це було дуже страшно, коли я побігла і забрала дитину. 

Ми сховалися. А дитина питає: «Мамо, ми помремо?» Це було дуже страшно!

У нас власне авто, ми їздили до родичів в Івано-Франківську область. 

Зараз нам вистачає всього: і допомога є, і ми працюємо з чоловіком. Все є, вода з перебоями, але є.

Ми кожного дня чекаємо, кожен день прокидаюсь і думаю: «Можливо, сьогодні війна закінчиться?».