Мені 27 років. Ми з чоловіком – хірурги. Жили в Маріуполі. Допомагали пораненим військовим. Одного дня в лікарню зайшли росіяни. Вони наказали скласти на стіл телефони, флешки, документи й стати до стінки. Відразу після цього випадку ми виїхали. 

Ми боялися виходити на вулицю, тому жили в лікарні. Раз на три дні пожежна машина привозила воду. Ми набирали її для хворих і для себе. Працювала польова кухня. Волонтери привозили нам їжу.

До нас привозили дуже багато було поранених: з ампутаціями, відмороженими кінцівками, осколковими пораненнями. Не всіх вдалося врятувати, тому що не вистачало медикаментів. Ми намагалися якось спустити цих людей у підвал, але там навіть крапельницю неможливо було під’єднати. 

Ми виїхали 18 березня. Скооперувалися зі знайомими, у яких був автомобіль. Було страшно вибиратися: літаки скидали бомби, летіли осколки від снарядів. На блокпостах не зізнавалися, що ми медики, інакше б нас не випустили. Ми приїхали в Запоріжжя, але не змогли знайти там роботу, тому переїхали в Київ. 

Війна закінчиться тоді, коли ми відвоюємо всі свої території. Я хочу, щоб Маріуполь, Бахмут і Крим були українськими.