Мені 70 років. До війни ми жили в Миколаєві. Все було добре, все було гарно, у нас тут діти. Ми жили і знали, що все буде добре. А тепер живемо секундою.

Перший день війни був дуже страшний. Ми на другий день виїхали у Снігурівку і дев’ять місяців були в окупації, тож все побачили. У нас прописка Миколаївська, тому на той час неможливо було виїхати - нас би просто розстріляли. Нас не пускали ні в Херсон, ні в Миколаїв. 

Окупація - це найстрашніше. Там же ні світла, ні води, постійні обстріли, і окупанти ще над нами знущаються. Ми - без грошей, без нічого. Було дуже страшно.

В окупації не було ліків. У чоловіка гіпертонія, довелось обходитись тільки тим, що ми з собою взяли. Ми ледь спасалися. Продуктів не було, ми сиділи голодні. А росіяни майже кожен день робили обшуки, все забирали, знущалися над нами, як могли.

Моя сестра середня, яка в Попасній жила, пропала безвісти. Ми її шукаємо. Все те, що ми пережили, вплинуло, звичайно, і на внуків, і на нас. Всі ходять до психологів.

Майбутнє бачу мирним, тільки мирним. От коли нас звільнили, ми так кричали, що ми вільні! Навіть не вірили. От, хотілось би, щоб наша країна вся була вільна і мирна.