Мені 42 роки, я з міста Снігурівки. Мій син закінчував навчання в Миколаєві. Я зателефонувала, щоб він їхав додому. Він виїхав. А потім йшло дуже багато техніки, її було чутно і видно. Почалися обстріли Снігурівки.

Ми в окупації пробули весь час. Було дуже тяжко – без зарплати, абсолютно без нічого. Боялися з хати вийти. 

У мене дівчинка-підліток. Ми її ховали, не випускали з двору. 

Росіяни ходили по будинках, вивертали все - шукали українську атрибутику. Били за це, деяких підлітків-хлопчиків забирали. У вечірній час стріляли по селу. Просто стояли на горі й стріляли в сторону села. Було дуже страшно.

Світла в нас не було, газу теж. Ми варили на вогнищі їсти. Запаси закінчувалися. У селі є криниця - ми звідти брали воду. Дощів не було. На городі нічого не вродило, було дуже важко.

Окупанти забирали хлопців, дітей, і погрожували автоматами. Мій син приїхав, і в нас щось знайшли. Я вже не пам’ятаю, що, бо вони в будинку все перевернули: навіть книжки, документи - вивернули все на підлогу. 

Ми вже всі чекаємо, коли війна закінчиться. Віримо в нашу перемогу і в те, що вона прийде якнайшвидше.

Я вірю в найкраще. Усе буде добре, будемо відновлюватися, відбудовуватися.