Я жила у Великій Олександрівці Херсонської області. Працювала вчителем початкових класів. Пропрацювала 37 років у школі, пішла на пенсію. Жили спокійно та щасливо в себе вдома, і раптом о четвертій годині ранку - така на нас напасть! Я кажу онуку: «Вставай, там щось гуркотить». А він відповів, що нічого немає. І вже потім ми дізналися, що трапилося. 

9 березня росіяни до нас зайшли. Проходили через Берислав і Давидів Брід. Стояли вони в нас. Звичайно ж, грабували. Хоча ставлення до людей було ще більш-менш. Я не знаю, що там зараз, бо я тимчасово переміщена особа. Донька моя виїхала 30 березня, а я - 5 квітня. 

Старша сестра, як і я, - переміщена особа. З Миколаєва переїхала у Черкаську область до нашої двоюрідної сестри. А середня разом зі мною - у Кривому Розі. Нічого хорошого зараз немає. Дивимося та слухаємо, що відбувається. Учора дізналися, що Високопілля вже наше. Усе ближче наші ЗСУ до нас. Дай Боже, щоб війна скоріше закінчилася. 

Поки що наше селище окуповане. Там зараз росіян багато. Вони як зайшли, то сказали: «Яке у вас село гарне!» А що вони з ним зараз зробили? Стріляють так, що як влучать у будинок, то добивають його повністю, щоб тільки цегла чи каміння залишалися. 

У нас було 24 підприємства в селищі. Ліс був гарний, міст через Інгулець. Росіян там тепер багато, як мурашні. Нашим солдатикам буде дуже важко! Але чекаємо та молимося, щоб усе було добре.

Під час евакуації нам люди добрі траплялися, дуже допомагали. Дай їм Бог здоров’я! Коли ми приїхали, відразу прийшов хлопчик, запитав, що нам треба, казав, щоб зверталися. Ми зараз живемо вдев’ятьох. Я мешкаю зі старшою донькою і меншим синочком. Середня донька вже років вісім в Італії живе. Хотіла приїхати, але не знаю, чи вийде. 

Я ж не хотіла з дому їхати, але в мене така невістка! Сказала: «Якщо не поїдете, то я посаджу в машину й вивезу». А я до середньої сестри ходила. У них сауна - ми там спали. Туди не долітало нічого. І ось вони вранці по мене заїхали. 

Я в чому була, у тому й поїхала. Це ж неможливо – з дітками в лютому в погребі сидіти.

Ми як їхали, то думали, що це на два тижні. У мене й господарство вдома залишилося. Потім розповідали, що вже нічого з господарства немає. Вдома, як то кажуть, і стіни допомагають, але хоч би ті стіни залишилися. 

Дочекаємось звільнення нашого селища і додому поїдемо. Подивимося, що там буде, звичайно. Але зараз там погано. І школа вже рази три горіла. Та ми надіємося, що все буде добре. Хочеться додому.

Хочеться, щоб швидше, а так – хто його знає? Важко дуже й боляче. Але будемо чекати. Усе буде добре.