Марія Бойко, 10 клас
Шатавський ліцей 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Фалендиш Тетяна Іванівна

1000 днів війни. Мій шлях

Перевернула все наше життя та показала, що найважливіше - це рідні люди, живі та здорові.
Ці секунди страху та розпачу запам'яталися на все життя. Переглядаючи ранкові новини 24 лютого 2022 року, ми майже не вірили, що це наша країна сьогодні. 

Ми зрозуміли, що життя не закінчилось- просто зараз воно інше. Зрозуміли, що потрібно припинити озиратися на те, як було раніше, бо життя розділилося на "до" та "після" 

Іноді від розпачу і хвилювань нам хочеться кричати. Ми всі підросли надто рано. Це відбулося тоді, коли ми перестали планувати щось на майбутнє, бо дякуємо Богу за прожитий день чи ніч. Та вже коли це сталося, маємо навчитися жити. Дійсно- жити, а не виживати! Росія намагається вкрасти наше дитинство та юні роки. 

За час повномасштабного вторгнення моя родина пережила велику втрату - сина, брата, племінника, дядька, побратима, вірного друга. 

Олександр Фештрига- герой мого часу. Наш Сакура мав ціль- прожити 112 років, та... не судилося. За всі роки, що він воював, починаючи з 2014 року, у нас ніколи не було думки, що може загинути. Адже кажуть, що думки матеріалізуються. Ніхто й досі не вірить, що він у строю Небесного війська.
Я точно знаю, що Перемога буде за нами.

Дядько говорив, що маємо триматися заради того, щоб наступні покоління не чули слово  "війна", не чули свисту ракет, не чули звуків сирен, які розбивають серце на шматки.

Обов'язково маємо знати і пам'ятати, якою ціною ми, українці, здобуваємо свою Незалежність.
Я вірю в наших Захисників та буду посміхатися, бо немає часу плакати!