«Російські військові забрали мого вітчима»

Маленька Олександра пережила всі жахливі події, які відбувались у Маріуполі. Дівчинка була змушена з мамою покинути рідну домівку, щоб врятувати життя

Коли почалась війна, я була вдома у Маріуполі. Я з сім’єю жила біля заводу Ілліча. Коли його бомбили літаками, мені було дуже страшно, адже вони часто стріляли по житлових будинках.Наразі роботи не маю, основний дохід - це щомісячні виплати держави.

Одного ранку ми з мамою прокинулись від того, що у нас летіло скло з вікон, і будинок дрижав.

Обстріли продовжувались декілька тижнів, майже щодня до когось із сусідів прилітали снаряди. Від цього були думки, що наступного разу й до нас прилетить.

У нас вже не було питної води, тому ми дуже раділи, коли йшов дощ. З цієї води ми готували їжу і робили чай. У нас не було можливості митися, тому що воду треба було берегти, а ще, тому що в будинку не було цілих вікон, а на вулиці було ще холодно.   

Мені дуже пощастило, що мої рідні залишилися живими. Але, на жаль, зараз ми живемо усі окремо.

Потім мама сказала, що нам треба як найшвидше виїхати. Брату довелось залишитися у Маріуполі з бабусею, тому що там проводили фільтрацію людей. Я дуже сумою за братом, але поки що ми не можемо повернутися додому.

Я була щаслива, коли ми з мамою в перше за довгий час побачили український прапор та наших солдат. Ми почали плакати.

Я навчалась і зараз вчусь у Маріупольській школі, тільки тепер онлайн.

Ми з мамою знайшли чохол з шолома українського солдата, на ньому було багато написів - ця річ нагадує мені про війну. На жаль, ми не змогли його вивезти, але надійно заховали. Коли ми повернемося додому, то віддамо його у музей.