Спатарь Катерина, 2 курс, Київський професійний коледж мистецтва та технологій сервісу

Вчитель, що надихнув на написання — Шуляк Тетяна Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна прийшла неочікувано для моєї сім’ї та рідних. Я, чотирнадцятирічна дівчинка, яка збиралась йти до школи, та писати самостійну роботу з алгебри. В той день я спала в дальній кімнаті будинку, де все було погано чути. Це кімната, в якій я спала потім ще не один день війни. Повідомлення від вчителів, щоб не йшли діти до школи. Я була впевнена, це тому, що вчителі захворіли. Дзвінки від мами, яка в той час була на роботі.

Не віривши новинам бігла до вікна, в якому тільки бачила купу машин, які проїжали через село, та вертоліт, який пролітав низько. 

Ввечері всі вдома, налякані, чекали на брата, який довго намагався виїхати з Києва. Люди з села зібрались в ТРО. Також згуртувалась команда “ГО Україно живи” для допомоги людям.

Особисто я десь тиждень була вдома, не виходячи нікуди. З часом почала допомагати команді ГО.

Робили максимально все, в школі був склад, приймали людей яким треба було під час коменданської години десь залишитись, збирали продукти для людей, медикаменти для військових.

16 днів від початку війни, директорка Громадської організації, приймає рішення взяти на себе відповідальність, з дозволу батьків вивезти підлітків та дітей за кордон. Тому що в той час війська ворога підходили все ближче до Києва з іншого боку.

Моя мама хотіла захистити мене, але не могла залишити мого старшого брата та бабусю. Отже, прийняла рішення, що поїду тільки я, моєї думки чи мого бажання ніхто не запитав, вважали, що так буде краще та безпечніше.

11 березня ми виїхали до Польщі. Їхали досить довго, чомусь я думала, що це лише на два тижні, але, як виявилось, були ми там три місяці. Всі їхали зі своїми переживаннями, повністю довіряючи своє життя та безпеку, в той час, директорка вже на території Польщі, шукала де б ми могли лишитись на ніч. Останій варіант, спортзал школи і там нам не вистачило місця. Їхали в легковій машині як конструктор, та ще був автобус. Через знайомих, нас прийняла молода сім’я, в пенсіонат. Люди, які нас прийняли, робили для нас максимально все, документи, безкоштовне проживання, їжа, можливість ходити до школи. Вони послужили для нас всім своїм часом, тому що 

людина взагалі не знаючи нас, робила все та навіть більше, пішла з роботи для допомоги нам. Старалась вчити українську щоб розуміти нас.

Будучи в Польщі ми робили благодійні ярмарки, збирали гуманітарну допомогу та інше.

Ніби все добре, але дуже хотілось додому, бо переживання за рідних було щодня.

Прощаючись з вже на той час, ніби рідними людьми, всі плакали, сумуючи, але раділи, що можемо повернутись додому. Приїхавши було все як нове, але ми продовжили допомагати людям та нашим військовим.

Вже другий рік війни і всі, хто обрав повернутись, будують своє життя тут.