"Різнокольоровий калейдоскоп подій мого маленького щастя"

Пономарьова Аполлінарія, КЗ «Довжанський ліцей» ім. П.Г. Стрижака Золочівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лисенко Світлана Станіславівна.

Одна мить, один день, один рік, одне життя... У свої чотирнадцять років зрозуміла, що саме один день може змінити долю будь-кого на роки. Мене він зробив дорослою... Чудово запам’ятовуються щасливі дні, вони окриляють, дають натхнення, змушують творити, йти до своєї мети.

Тато, мама, братик і я відвідуємо зоопарк, музеї, дендропарки, подорожуємо містами і селами України, захоплюємося краєвидами батьківщини. Моїй родині весело, гарно, щасливо, робимо фото у вишиванках, відпочиваємо, святкуємо, разом готуємо на вечерю улюблені страви.

Сімейна магія квартету панувала того вечора: найкрасивіша мама, найрідніший тато, я і крихітний Назарчик з мініатюрними рученятами, сонними оченятами і ледь помітною першою посмішкою.

День, який перевернув усе моє безтурботне життя налетів, мов чорний вихор, і зруйнував нашу сімейну ідилію. Було багато емоцій і нерозуміння, таке враження, що відірвала частинку мого малого серденька звістка «Тато іде на війну!?»

Я відразу стала доросла і зрозуміла – мій батько має величезну силу волі, патріотизм і робить сміливий крок, бо іде захищати наш спокій, нашу країну. Але знаю, що там, на війні, стріляють, там біль, там смерть може нести кожна куля. Душа моя рветься на частинки, так хочеться, щоб сьогодні татко був поруч, змазав зеленкою збите коліно і ніжно подмухав, тоді біль швидко зникає.

Я вірю, що все буде добре, і нарешті знову настане цей один день. На порозі з’явиться наш захисник і охоронець, мужній воїн України і скаже: «Війна закінчилась!» У дворі скавулітиме від радощів пес, мама витиратиме сльози, а мене з братиком татко схопить в очікувані обійми. Родина знову стане щасливою, та запанує мир в оселі й у країні, цього дня чекають тисячі і мільйони українців.