Я з Миколаївської області. До війни жила в селі одна. Чоловік помер, син працював в районі. Мені 62 роки.
24 лютого почався звичайний день, як в селі: виганяла корів. Сусіди по вулиці сказали, що війна почалася. Страшно було, ховалися в погребі.
Було тоді і таке: не возили нічого, хліба не було. Мене спасало те, що було своє хазяйство, молоко було. Я людям роздавала молоко – тим, в кого не було корови.
Потім син пізніше домовився, і мене вивезли. Як виїжджали, так було страшно, поки доїхали на неокуповану територію. А там, як глянула, люди по-іншому живуть: ніби і війни немає. Але я вже повернулася.
Труднощі, в основному, фінансові. Пенсії в мене немає, бо стажу не вистачає. Психологічно важко. Рідні всі турбуються, переживають, знову кажуть виїжджати, бо знову по Снігурівці прилітало.
Коли я дізналася, що нас звільнили, я була на Дніпропетровщині. Син скинув відео - це така радість була!
