Я родом із Бахмута, але війна застала Слов’янськ. У той час я була на реабілітації і додому не повернулася. Мама та донька залишались у Бахмуті. Вони сиділи під обстрілами у підвалі без води, світла й газу. Волонтери привозили гуманітарну допомогу. Кожен день був сповнений страху — невідомо, куди прилетить наступний снаряд. Я дуже хвилювалася за них.

Вони виїхали після того, як снаряд влучив у їхнє житло. На машині вони дісталися до мене. 

Зараз я у Слов’янську, а рідні — в Ірландії. Батько помер, коли виїжджав за кордон. На пункті йому стало погано, він помер в лікарні, не приходячи до тями. 

Ми всі чекаємо миру і сподіваємося, що страшні часи закінчаться, і більше ніхто не житиме у страху та під обстрілами.