Круковець Анастасія, 1 курс, Комунальний заклад «Криворізький фаховий медичний коледж ДОР»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гладун Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

З того дня, як почалася війна, час ніби розчинився. Дні злилися в безперервний потік подій, які змінили мене, усіх навколо і моє розуміння світу. 1000 днів - це не просто відмітка в календарі; це подорож, яка змусила мене зустрітися віч-на-віч зі страхами, віднайти в собі невідому раніше силу і зрозуміти справжню цінність життя.

Перші дні війни здавалися сюрреалістичними. Всі ми були приголомшені: як можна прийняти, що ось раптом життя, яке ти знав, більше не існує? 

Ще вчора ми безпечно гуляли вулицями рідного міста, планували майбутнє і плекали мрії, які тепер здаються далекими і нездійсненними. Перший тиждень був наповнений спочатку шоком, а тоді тривогою, що була схожа на зубний біль, - довгою і, здавалося, нескінченною, без жодної хвильки перерви... Ми лягали спати в коридорі, весь час маючи під рукою “тривожну валізу” і вслухаючись у кожен сторонній звук знадвору, навчилися спати не роздягаючись, слухали новини, моніторили карти зони бойових дій і намагалися зрозуміти, як жити далі, а глибоко в серці жевріла думка, що ось-ось це жахіття припиниться несподівано, як і почалося. З часом страх і невизначеність перетворилися на рішучість і злість.

Ми більше не були пасивними глядачами в цій трагедії. Кожен з нас обрав свій шлях: хтось пішов добровольцем, інші стали волонтерами, ще хтось допомагав з евакуацією або ж просто підтримував тих, що цього потребували.

Сотні днів війни змінили нас. Я побачила й відчула  людське горе, а ще  зрозуміла, як сильно прив’язана до своєї країни, свого міста, своєї домівки та родини. Я познайомилася з людьми, які були змушені залишити свої міста, і слухала їхні історії, сповнені болю і надії. І мені боліло те, що боліло їм. Багато з них втратили все, але не втратили віри в перемогу і майбутнє. Кожен з цих 1000 днів навчив мене чогось нового. Я почала більше цінувати життя і щиро радіти моментам, які раніше здавалися звичайними, буденними. 

Я усвідомила, що треба жити тут і зараз, адже завтра може й не настати. Мені довелося подорослішати, навчитися бачити світло в найтемнішому місці і підтримувати інших, коли сама втрачала сили.

Озираючись назад, я бачу шлях, сповнений болю, втрат, але це також шлях єдності й сили. 1000 днів війни навчили мене, що в кожній людині живе нескорений дух, що надія ніколи не згасає, а рідна земля — це те, що завжди гріє серце, де б я не була. Це надзвичайно важкий шлях, але я вдячна за кожен пройдений крок, бо вони зробили мене сильнішою, мудрішою, а всіх нас наблизили до великої і світлої мети - Перемоги над злом.