Ганна з чоловіком і трьома дітьми виїхала з села в обласний центр після того, як поруч з їхнім будинком розірвався снаряд. Однак сім’я вірить, що в наступному році їм вдасться повернутися додому.

Ми з чоловіком із села Приморське Запорізької області: воно не окуповане, але поблизу ведуться активні бойові дії. Ми обоє працювали, у нас троє дітей. На момент війни я була вагітна. Через те, що кожну ніч здригалася від вибухів, народила трішки раніше. Син на той момент навчався в Києві, дочка ходила до школи. 

Ми вирішили поїхати з села, коли в п’яти метрах від нашої хати впав снаряд.

Ми сиділи з дітьми в коридорі під стіною, рахували вибухи. Вікна були відчинені, і ми відчували цей запах пороху, який на зубах скрипить. Ці емоції не передати.

З водою проблем не було: це ж село - є криниці. Трохи пізніше до нас почали їздити волонтери, навіть дітям памперси привозили. Ми не потрапили в такі умови, як маріупольці. Там взагалі - жах, нам трохи легше було.

Вирішили виїхати в Запоріжжя, де і проживаємо нині. Виїжджати було дуже страшно, бо їхали через багато блокпостів. На щастя, все пройшло добре. В мирний час ця дорога займала пів години, а ми їхали дві. Я весь час молилася. У Приморському залишилася моя бабуся. У нашому домі ніхто не живе, за ним сусідка приглядає. 

Коли приїхали у Запоріжжя, я нарешті почала відсипатися. І ми тільки увійшли в свою колію, як місто почали обстрілювати. Ночами дитині дуже страшно, але ми з чоловіком вирішили, що далі не поїдемо. 

Я влітку думала, що ми ось-ось повернемося додому, але тепер бачу, що на даний момент в моєму населеному пункті краще не стало. Сподіваємося хоча б на Новий рік потрапити додому, бо вже дуже відчувається економічна скрута, тому хочеться додому. Вдома навіть стіни заспокоюють: рідна земля і рідний дім – то найкраще місце на землі.