Світлана Борисівна згадує, як швидко окупанти зайшли в її місто, і як страшно тоді було виходити на вулицю. Вона з сім’єю навесні виїхала до Києва, а от старенький батько її чоловіка відмовився залишати домівку. 

Мені 44 роки, я проживала у місті Херсон. Ми переїхали до Києва 30 квітня. Звичайно, було важко через відсутність роботи, ліків. Чоловік хворіє на артрит, я – на астму, ми нічого не могли купити. Але я вважаю, що вирішальну роль відіграла все ж відсутність роботи. У нас двоє дітей, тому ми вирішили, що потрібно виїжджати. Ще, звісно, було емоційне напруження: коли по вулицях їздили озброєні люди, було дуже лячно. 

24 лютого ми отримували новини кожні пів години, що російські війська вже на Чонгарі, потім, що вони вже йдуть на Антонівському мосту. Не очікували, що все буде так швидко. Далі в магазинах почали зникати продукти. Було дуже страшно, ми не знали, чи зможемо вижити. Можна було щось купити, але згодом закінчилися гроші.

У перший день ми не могли повірити, що взагалі таке можливо, що в XXI столітті озброєні люди ходять по наших вулицях, по нашому місту.

Питна вода була. Хліб роздавали безкоштовно, велике спасибі людям. Крупи всі ми швидко розкупили, і потім видавали обмежену кількість в одні руки. Не вистачало, звісно, медикаментів. 

Сцен насилля при мені не було. Ми намагалися сидіти вдома, виходили до 12 години лише по їжу, воду і трішки прогулятися з дітьми. Страшно було їхати через блокпости, на них деякі військові поводилися нахабно, а деякі просто просили хліба. Одного разу на перехресті біля Херсона на нас ледь танк не наїхав, але чоловік вчасно ухилився.

Ми хотіли забрати мого свекра - йому 80 років - але він сам категорично не хотів їхати. Все його життя пройшло в Херсоні, там похована його дружина. Він навіть нас відмовляв - говорив, що все ж спокійно, не стріляють. Але ми вирішили виїжджати. Домашніх тварин у нас не було, відповідно, не було кого забирати.

Мій старший син зі своєю дівчиною винаймали в Києві квартиру. Вони в лютому приїхали до нас у гості і застрягли. Тільки через те, що у них тут є житло, ми сюди й приїхали. Нам з чоловіком вдалося знайти роботу. 

Хотілося б, щоб завтра закінчилася війна, але я думаю, що не менше трьох років все триватиме. Принаймні я попрощалася з Херсоном на три роки. Мені здається, що все буде важко, довго і, на жаль, трагічно. Тому майбутнє не плануємо: живемо сьогоднішнім днем, працюємо.