Наталя Григорівна з чоловіком на початку війни не встигли повернутись додому в Енргодар, тому передавали родичам і знайомим туди їжу і ліки

Сім'я в мене велика: дорослі діти і перестарілі батьки, і я вже немолода: мені 50 років. Цей ювілей мені довелось відзначати в чужому місті, без друзів і без батьків.  Я пенсіонерка, заробила пільговий стаж на електростанції. На початку війни залишилась без роботи і разом із чоловіком переїхала до Запоріжжя. В Енергодарі залишилася наша квартира і всі наші речі. 

Мій чоловік із Запоріжжя, тому тут ми відзначали його ювілей 17 лютого.  До нас у Запоріжжя з Енергодару приїхали друзі, тут всі були. Друзі поїхали, а ми потім збиралися повернутися, але 24-го ми вже не змогли поїхати до Енеродару, бо почалася війна. 

Гуманітарну катастрофу відчули мої родичі - ми звідси передавали їм посилки, бігали по аптеках і скупляли все, що можна було, і за гроші передавали. 

Їжу теж передавали, ще казали, щоб заходили до нас і брали їжу, яка залишилась у холодильниках. Ми оце тут по магазинах бігали, в чергах стояли, АТБ штурмували, бо боялися, що не буде чим дітей кормити, та і самим щоб були запаси. А які запаси могли у людей бути? Ну, на тиждень, ну, на місяць. Ми ж не закуповувалися на пів року. 

Ми бігали шукали машину, в яку можна запихнути ті пакетики з ліками. А рашисти ті, що там стояли, могли все розірвати і викинути: то такі ліки не хотіли пропускати, то інші. А ліки там були такі, що потрібні були людям, бо і інсулін передавали, і сердечні. Мій батько з серцем хворим, у мами - підшлункова. 

Діти у нас жили майже три тижні, приїхали з сумками, очі  перелякані. Тут вибухи, тут ми в коридорі сидимо - це дуже страшно. І досі ще страшно. 

У нас в квартирі до цих пір стоять тривожні сумки, ми тільки їх змінюємо по сезону: літні речі виложили - поклали осінні, вийняли осінні - поклали зимні. Бо ж не знаємо, що буде завтра.

Мої друзі і рідні, які залишилися на окупованих територіях, досі налаштовані, що Україна незалежна і такою вона залишиться. І що всі повернемося. Донатимо на ЗСУ, з роботи я получаю ще досі зарплату. Дякую, що мене так просто не покинули, не звільнили. Всі, хто підтримував Україну, такими і залишилися, і мене це радує.

Коли буває стрес, я займаюся якимись хатніми справами. Бувають вибухи у Запоріжжі. В Енергодарі залишилися батьки, діти дорослі. Поки чую ці всі постріли, ці всі сирени, мені здається, що й потім воно це все залишиться. Я дуже сприйнятлива людина в цьому плані.

Мені б хотілося ще повернутися, ще працювати, бо все залишилося в Енергодарі.