Дуже важко було жити в окупації, особливо – сім'ям українських військових. Найважче було перебувати в інформаційній ізоляції

Я проживаю сама у Снігурівці Миколаївської області, мені 69 років. 

Росіяни зайшли тихо і дуже улесливо. Були такі, що казали «Ось, ми прийшли «вас звільняти». А потім почали вільні були будівлі, займати, перетворювали їх незрозуміло на що. І скотину в людей забирали, вирізали, бо їм їсти нада було. Із хат все  виносили: і кроваті, і матраси, бо їм жити було треба в полі, як вони казали. Я у них запитувала: «Шо ви робите?» - «А там хлопцям у полі жить треба!» Ну шо ти їм далі скажеш? - Нічого не можеш, якщо вони з автоматом. Вони за нашими спинами витворяли, що хотіли.

Світла в нас зовсім не було. Зв'язку не було, як кажуть, «з великою землею» - вони все глушили. Раз людям давали шкільний автобус, щоб поїхати може там в лікарню, може хліба купити, ліки купити, а потім і це заборонили. Повністю нас в блокаду взяли, і все.  

Ми виживали: допомагали один одному, чим могли, зимою топити. І води не було, то в кого була - ділилися. Потім росіяни відкрили дорогу на Херсон, і почали туди наші спекулянти їхати: купували товар, привозили і втридорога нам все продавали. Навіть вони, ці рашисти, торгували своїми харчами.

У нас тут на околиці вулиці біля залізної дороги це постраждали, а орки стріляли і казали нам, що це наші українські стріляють. Бувало, що снаряди застрягали чи в огороді, чи в хаті, і не розірвались. Ми їм казали, щоб вони забрали, а вони нам - що це не їхні, а українські. Мовляв, хай вони забирають. Любі отговорки, аби нам не допомагати. На пасху у нас знову були прильоти 16 числа: постраждала і школа, і будинок культури, і інша  школа, і лікарня. Багато тут руйнувань -  котловани до шести метрів. Хоч і не біля мене впала, але я осколки у дворі 

Син мій воює. Його призвали ще спочатку, у 2014 році. У вісімнадцятому-дев'ятнадцятому він був там, на Донбасі. Потім прийшов, він офіцер запасу. А як знову все почалося, він до наших повзком перейшов додому, переодягнувся у цивільний одяг і повзком три дні добирався до своїх, до хлопців. 

І форма синова, і гранати у мене були, то я все у дворі закопала. І до сьогоднішнього дня воно все закопане. Бо я ж мати.

Як прийшли ці рашисти, ми з двору боялись виходить, бо вони приходили до деяких у двір, ставили автомат до горла: «Не будеш робити те, що треба, - ми тебе тут і вб’ємо, і  за це тільки медаль дадуть». 

А коли вже наші з прапорами заїжджали, то ми тоді, канєшно, вискочили на площу, й там зустрічали хлопців  поцілунками, квітами, і махали руками, й обіймали. І тут же появилася і гуманітарка, яку вони привезли, і ліки, і хліб. Було дуже приємно, що про нас  все-таки не забули, і так вільно, спокійно і без жертв наші рашистів вигнали. 

Орки, звичайно, залишили після себе розруху велику: вони що  могли і не могли, руйнували. Намагалися. І все розказували нам, що це ваші українці. 

Ми дев'ять місяців  без пенсії, без нічого жили, зовсім були відірвані від усього світу. Ми не чули, ми не знали, де що робиться.  Молодь знайшла точку, де ловив зв’язок, інтернет. Хтось доносив, розказував.  Рашисти приходили з автоматами й стріляли під ноги, ламали телефони, сімки, щоб ніхто нікуди не дзвонив, і щоб не було ніякої інформації. 

Напевно, війна закінчиться не скоро, тому що наші хлопці не хочуть руйнувати те, що залишилося. Вони хочуть лояльно цих фашистів вигнати, видавити. Але все рівно ми переможемо - ми  на це чекаємо.

Майбутнє буде важким, тому що  все зруйноване - все відбудувати треба, а на це все потрібно кошти і сили. Це буде дуже важко і це займе певний час. Але нічого, все зробимо, відбудуємо. Ми зараз допомагаємо виносити те сміття, що вони зруйнували. Зараз гімназії допомагаємо - все потрібно вивезти, щоб почати щось робити. Дітям потрібна освіта - це наше майбутнє.