Я спочатку не могла зрозуміти, що війна почалася, бо у нас було тихо. А коли окупанти до нас 3 березня заїхали, то стало зрозуміло, що потрібно тікати. Але я приблизно чотири місяці просиділа в окупації. Рашисти ходили по домівках, було дуже страшно. Для мене це був постійний страх і шок. У деяких сусідів забирали машини, і не тільки машини.

Нас врятувало те, що в погребі були свої продукти. Зараз там залишаються бабуся і тато, і там є проблема з ліками. 

З продуктами ще більш-менш ситуація, а от ліків взагалі немає. Зв'язуємося дуже рідко. Тато десь шукає зв'язок, але це буквально на декілька хвилин.

Було страшно, коли ми у Василівці залишилися на добу. Я виїжджала з волонтерами - вони вивозили наших знайомих, і я теж виїхала. У Запоріжжі я більш-менш спокійна. Труднощі тільки в тому, що іноді прилітає по Запоріжжю. Спочатку я приїхала до родичів, а зараз орендую тут квартиру. Я так і не знайшла роботу.

Ми сподіваємося, що війна закінчиться дуже скоро.