Косько Альона, Фаховий коледж зв’язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв’язку

Вчитель, що надихнув на написання есе – Ірина Дмитрівна Борик

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Тієї ночі темрява була густіша за дьоготь. Ми з сестрою тісно притулилися до холодних стін під’їзду на першому поверсі, де пахло старою деревиною та пилом. У будинку не було підвалу — лише цей тісний простір зі стертими сходами, схожий на клітку. Сирена вила, наче розлючена звірюка, і ми вже навіть не намагалися бігти.

Просто сиділи на підлозі, обхопивши коліна, і слухали, як десь близько гримлять вибухи.

Раптом свист розірвав повітря, а за ним — удар, що перехопив дихання. Скло у вікні розлетілося на дрібні шматки, а стіни затремтіли, ніби живі. Сестра стиснула мою руку так, що заболіли суглоби. «Це кінець?» — прошепотіла вона.

Але я мовчала. Бо що можна сказати, коли смерть вже майже торкається тебе крилом?

Допомога для тебе — коли навіть мовчання рятує

Після вибуху у під’їзді пахло паленим. Світло зникло, і ми сиділи в темряві, намагаючись не дихати надто голосно. Раптом зверху почулися кроки. Хтось спускався сходами з ліхтариком. Це була жінка з четвертого поверху — та, що завжди виводила на прогулянку свого дворнягу. Вона зупинилася біля нас, освітивши обличчя променем. «Вам потрібна вода?» — запитала вона так, ніби ми зустрілися в магазині, а не серед руїн.

Ми взяли. Навіть не подякували — слова застрягли в горлі. Але коли вона пішла, сестра промовила: «Вона схожа на мою вчительку, яка читала нам казки». І тоді я згадала: людина — це не лише обличчя. Це жест, що залишає слід.

Допомога від тебе — коли твої слова стають парасолькою

Моя сестра, яка завжди сміялася так голосно, що чуло через увесь поверх, з початком вторгнення згорнулася у клубочок. Під час обстрілів ховалася в кутку під’їзду, затуляючи вуха руками. Я знала: якщо мовчатиму, вона розіб’ється.

Тому я почала говорити. Про що завгодно: про те, як ховалися від дощу під деревом, про наше перше морозиво на Дерибасівській, про те, що колись ми поїдемо до моря. Одного дня вона перебила мене: «Ти ж знаєш, що це неправда? Ми можемо померти».

Я взяла її за руку: «Правда в тому, що зараз ми живі. І поки я дихаю, твоя рука буде теплою». Вона заплакала. А потім усміхнулася. І ця усмішка була важливішою за всі мої слова.

Допомога навколо — коли під’їзд стає домом

Наш під’їзд перетворився на спільну фортецю. Після того як вибило вікна, сусід з другого поверху приніс стару ковдру, щоб закрити пролом. Жінка з першого поверху ділилася запасом чаю. Навіть буркотливий дід, який завжди скаржився на «шумних сусідів», приніс ліхтарик із запасними батарейками.

«Тримайте, — сказав він, — мені світло не потрібне. Мої онуки на фронті».

Однієї ночі, коли обстріл тривав аж до ранку, ми всі зібралися в під’їзді. Сіли на сходах, ділилися історіями. Хтось розповів, як у 2014-му врятував родину від бомбардувань на Сході. Інший згадав, як уперше побачив Чорне море.

Висновок — коли стіни пам’ятають тепло рук

Війна навчила мене, що сила — не у бетонних стінах. Вона — у руках, що тримають твої, коли ти тремтиш. У сусідці, яка ділиться останньою склянкою води. У пісні, що народжується серед руїн.

Тепер, коли я дивлюся на наш під’їзд — на подряпані стіни, на ковдру замість вікна — я не бачу бідності. Я бачу карту нашої єдності. Ось тут хтось повісив дитячий малюнок, там — листівку з написом «Ми разом». І кожен із цих маленьких жестів — наша зброя.

Ми переможемо. Не тому, що це неминуче. А тому, що навіть у пеклі ми знаходимо силу сказати: «Тримайся». Навіть коли вже нічого не лишилося, за що хапатися. Тільки за руку поруч.